Сергій Іванюк: "Щоб вилікувати "дитяче нечитання", читаймо самі"

Як приохотити дітей до читання? Чи маємо нині якісну дитячу літературу? Правильно те, що батьки, залюблені в радянське чтиво, пропонують його й нащадкам?.. На ці та інші запитання, які непокоять родини, де виростають діти, відповідає письменник, автор фантастично-пригодницького роману «Лісом, небом, водою», літературознавець, перекладач, головний редактор журналу «Однокласник» Сергій Іванюк (літературний псевдонім – Сергій Оксеник). 

– Сергію Семеновичу, ось уже багато років ви віддаєтеся роботі з дітьми, підлітками. Як гадаєте, чому нині маємо так мало маленьких читачиків?

– Підозрюю, що скоро й дорослі не цікавитимуться книжками, відтак література, як суперфеномен, може зникнути взагалі... Гадаю, вічна хвороба дитячої літератури – на совісті батьків, які не лише цензурують, що дітям купувати, а й за них вирішують, що їм читати. До того ж дорослі часто рівняються на власний дитячий читацький досвід... А позаяк діти залежні від батьків, то від них залежне й коло дитячого читання.

 – Можливо, обставини так складаються через необізнаність татів і мам з сучасною дитячою літературою?

 – Нині батьки мало цікавляться дитячою літературою (і це аксіоматично), бо вони не встигають читати дорослої. Знаю бабусь і дідусів, які, перш ніж щось запропонувати онукові, перечитують це самі. Але то одиниці. Хоча саме так мають чинити й батьки… Гадаю, важливо зрозуміти, що коли пишуть «література для дітей», то мається на увазі – «і для дітей». Термін «дитяча» не обмежує адресата, а розширює його. І як відомо, справжня дитяча література виходить за межі цієї аудиторії. Згадаймо хоча б пригодницьку дилогію для дітей Аксьонова: «Мій дідусь – пам’ятник» і «Скринька, в якій щось стукає» (1970–1972 рр.). Йдеться у ній про 13-річну радянську гімнастку Наталію Вертопрахову, яку атакувала буржуазна преса, відтак героїня втомлено відбивалася й казала: так, я готуюся до виснажливих змагань, до нових статків… і всіма успіхами завдячую тренерові Г. Н. Гумберту… Зрозуміло, що жарт про Гумберта не для дітей, але він не псує дитячої літератури, а робить її цікавішою для дорослих...

 – Отже, нашим дітям варто читати радянську літературу?

 – Насправді не так багато книжок й авторів, які пережили радянські часи, епоху соціального реалізму, зацікавили б наших дітей. Нещодавно я взявся читати онукові книжку, що її любив у дитинстві, – «Вітя Малєєв у школі і вдома» Носова. Вона знудила і його, і мене вже за двадцять хвилин… 

– Натомість і вибір сучасного чтива куцуватий…

 – Нині є цікава дитяча література. Це книжки Галини Малик про вуйка Йойя, Любка Дереша «Дивні дні Гані Грак», казки Зірки Мензатюк... Молодь пише прозу, що видно й з журналу «Однокласник», де ми публікуємо їхні роботи. Читати є що, втім непросто це придбати.

 – Хіба не провина у цьому держави, якій годі похвалитися надмірною увагою до наших дітей?..

 – Колись модними були гасла, що ними нібито розв’язували проблеми. Себто справи заміняли гаслами. Уся педагогічна концепція будувалася на феодальному принципі: виховання на зразках для наслідування. Себто авторам методичних праць ввижалося, що якщо вони створять образ, то діти почнуть його наслідувати, відтак переродяться, стануть кращими. Тому й виникали образи хлопчика, який «заклав» батька в НКВС, дівчинки Паші Ангеліної, що сіла за важелі трактора (при цьому ніхто не зважав, як це важко). Бракувало людей в авіації – придумали льотчика Чкалова… Втім ідея полягала не в тому, щоб читали книжку, а щоб стали схожими на взірець… Але то хоч щось, на противагу нинішньому, коли держава взагалі не дбає про дітей. І саме доля дитячої книжки це яскраво ілюструє (лише 2005-го року держава вперше виділила гроші на комплектацію бібліотек…).

 – Себто колись дітям жилося ліпше?

 – Ні, просто саме за дитячою літературою ми можемо визначити, чого держава чи суспільство хоче в майбутньому. В епоху позитивізму ХІХ століття дітей виховували свідомими українцями, наснаженими демократичними ідеалами. У 20-ті роки ХХ століття література розповідає про тільки позитивних дітей, і лишень 1929-го з’явилися негативні персонажі – діти куркулів, відтак інженерів-шкідників. У 30-х виховували на зразках для наслідування, у 50-х створювали навіть не етичні, а етикетні взірці, приміром, Донченко на кільканадцяти сторінках розповідає про розпорядок дня героя, себто вчить, як треба поводитися... В епоху соціального реалізму головною метою було законсервувати суспільство, аби діти були навіть не такими, як хотілося б, а такими, як є дорослі. Це аж ніяк не свідчило про зміни на краще майбутнє, що історичний розвиток і довів. Себто саме дитяча література демонструє інтенцію суспільства, якого майбутнього воно хоче...

 – У чому ж проблема нас, дорослих?

 – Часто ми не пояснюємо дітям, чому те чи інше рішення хибне, чому так чинити не можна... Ми виховуємо дітей такими, які нам зручні. Але хто сказав, що бути слухняними – чеснота?.. Гадаю, дорослі погані уже в тому, що вони нівечать те, що називають щасливим дитинством… Покажіть мені дитину, яка не хоче якнайшвидше вирости? Якби їм так було добре, чого б вони так рвалися з цього раю?..

 – Сергію Семеновичу, на яких книжках виховувалися ви і ваші діти?

 – Мене в дитинстві часто запитували: ти любиш читати? Це запитання для мене було дивним, щось на кшталт «Ти любиш їсти?..». «Хіба можна не читати?» – міркував я тоді. Втім ніхто не цікавився, що саме я читаю. У ліпшому разі запитували: «Ти про що любиш читати: про війну чи про кохання?». А от спитати, якої воно якості, вважали зайвим. Тож я хитаюся між песимізмом у долі літератури майбутнього та оптимізмом, хоча в радянські часи насаджувалася бодай мода на читання. Наразі інтернет, телевізор дає можливість відійти від книги… Втім, як на мене, аби добре читали... А щодо того, чим захоплювалися мої діти… Ми сім’єю любили твори Близнеця, Нестайка, Костецького, «Лісові казки» Оксани Іваненко та інших…

http://www.simya.com.ua/articles/47/9673/