НЕЗРЯЧІ БРАТИ-МУЗИКАНТИ ВСЕ РОБЛЯТЬ В УНІСОН
Втративши зір у ранньому дитинстві, феноменальний дует близнюків із Луганська завоював серця мільйонів слухачів…
…У них годі не залюбитися. З перших слів, з перших зіграних на гітарі акордів та проспіваних фраз вони пронизують наскрізь божественним співом та віртуозною грою… Поспілкувавшись із близнюками, неодмінно задумуєшся: чому не вмієш любити цей світ, людей і життя ТАК, як уміють це робити вони – ті, хто бачить серцем?..
Сонячні брати. Саме так фанати називають Михайла та Валентина Золотухіних із Луганська. Бо своєю творчістю, що пронизана добротою, теплом і світлом, несуть людям дивовижний позитив, те, що змушує серця битися якомога частіше, відкриває, ба навіть очищує душі, а очам додає яскравого блиску. У свої 36 років братів Золотухіних удостоєно найвищих оцінок на конкурсних та концертних сценах Росії, Білорусі, Литви та Чехії. Вони лауреати багатьох музичних конкурсів, а їхні пісні стали популярними в Москві, Санкт-Петербурзі, Вільнюсі, Празі... Проте у рідній Україні ці унікальні таланти мало відомі, попри те, що торік стали лауреатами пісенного конкурсу «Червона рута»...
...Михайло та Валентин народилися здоровими. Позаяк у пологовому будинку тоді тривав ремонт, новонароджені застудилися. Це дало ускладнення на очі. Медики не змогли відразу визначити діагноз, лікували не тими препаратами, і в результаті малюки …втратили зір. Відтак почалося життя, що підготувало двом крихіткам цілу низку випробувань…
– У дитинстві нам наснився сон, як ми народилися. Обом однієї і тієї ж ночі! – розповідають брати-близнюки. – А пам’ятаємо себе… ще немовлятами, коли батьки катали нас у колясці і ми відчували, як нам не подобалося, що зверху нас затуляли від вітру й комашок якимсь покривалом. Ми цього так боялися! Протягуєш руку, а простору нема… Крім цього, коли ми ще нічого не розуміли (нам до року було), то на рівні якихось глибинних переживань, почуттів нам дуже подобався початок ранку. Просинаєшся, а на вулиці пташки співають, у природі така благодать, ніби до раю втрапив! Наче ранок – це та частинка раю, що спускається на землю, аби люди не забували, що життя триває... Чи не тому й кажуть: хто рано встає, тому Бог дає...
...Для братів найпершим помічником і другом став старший брат Олександр: «Ми були безпомічними пташенятами й про світ знали лише з книжок, що їх нам читав батько. Згодом самі читали завдяки шрифту Брайля. Але саме Саша був нашими очима, розповідав про світ».
Батько навчив близнюків грати у футбол, їздити на двоколісному велосипеді. А коли хлопцям виповнилося шість років, їх віддали до спеціалізованої школи-інтернату для дітей із вадами зору у Слов’янську. Там Михайло і Валентин провчилися до десятого класу.
– У цей час ми стали слухати рок-музику. Тому чи не щоночі бачили сни: ніби в гурті граємо на гітарах і співаємо. Нам ця ідея сподобалася, і ми стали просити батьків купити гітару. Зрозумівши, що слух таки маємо, вони нам цей інструмент подарували… Нині не уявляємо свого життя без цього інструмента. Адже «гіта» – пісня, а «ра» – сонце. Це пісня сонця! До речі, ось ці гітари, що на них граємо, нам подарував російський меценат, вони іспанські, коштують понад півтори тисячі доларів. Коли після школи постала дилема, куди йти далі – вчитися музики чи вступати на фізмат, мистецтво перемогло. Ми вступили до Курського музичного училища навчатися гри на гітарі...
«ПОМИЛЯЄМОСЯ У ГРІ, ЗАБУВАЄМО СЛОВА Й ТЕЛЕФОНУЄМО ОДИН ОДНОМУ – ОДНОЧАСНО!»
Життя в Росії багато чому навчило хлопців. Тут вони звикали до самостійності, адже поряд не було ні брата, ні батьків, тут організували гурт і стали виступати в Курську та на сході України. Самі писали вірші та музику до пісень, себто саме вони були головними в колективі. Уже 1995 року брати перемогли на фестивалі «Золота трель». Нині у них десятки перемог і концертів, під час яких брати демонстрували блискучу техніку гриі
Після Курська Золотухіни вирішили вступати до Московського державного інституту мистецтв. Валентинові це вдалося, а от Михайла не прийняли, не пішли назустріч обділених зором людей… Через рік, що його прожили у Москві (один навчався, другий готувався до вступу), перед братами постав вибір: бути порізно чи разом. Вони обирають спільне навчання в Луганському педуніверситеті на музичному факультеті...
– Ми не можемо жити нарізно, – розповідають близнюки. – Настільки відчуваємо один одного, що, буває, телефонуємо один одному й думаємо: а чого ж зайнято? Просто робимо це одночасно! Ми одночасно деякі фрази кажемо, інколи набираємо не ті ноти й навіть одночасно забуваємо одні і ті ж слова пісень… Хоч незрячі, але паузи однакові витримуємо, граємо в унісон, нам навіть сни сняться однакові. І в спортзалі друзі кажуть: «Хлопці, ви робите одні й ті ж вправи!».
ХАЛАБУДИ ДЛЯ АКУСТИКИ
Аби творити якісну музику, треба мати хороші комп’ютери, програми та звукозаписну апаратуру… А на це потрібні чималі гроші. Де ж їх узяти у місті, в якому тебе не підтримують, попри обдарованість і талант? Однак ніщо не спиняло трудолюбивих та наполегливих музикантів. Аби придбати комп’ютер, вони не соромилися заробляти як могли: співали на ринках, у підземних переходах, метро… І нині Золотухіни настільки добре опанували комп’ютер, що інколи програмісти приходять до них по допомогу. А ще в домашніх умовах близнюки створили омріяну студію, де записують свої альбоми, яких випустили вже три й наразі готують новий акустичний – «Популярна гітарна класика». У їхньому репертуарі не лише авторські пісні, а й джаз, рок, класика, народні твори. Їм подобається музика, яка змушує задуматися, дарує незвичайне світло.
– Люди не вірять, що ми записуємо альбоми вдома, мовляв, занадто якісне звучання, – кажуть Золотухіни. – Але як нам це дається! Ми робили халабуди з покривал, ставили дошки, щоб створити акустичний простір, було дуже незручно, проте ми впоралися…
Їх меркантильна мрія: задля натхнення жити не в місті, а на природі, мовляв, там можна й тренуватися, адже захоплюємося спортом, бойовими видами мистецтва, дайвінгом…
– Ми ж цей світ не з книжок знаємо! Ми брати екстримальні, ходимо в гори й хочемо стрибнути з парашутом…
Жанна Куява, simya.com.ua