Міста похапцем оновлюємо, а душі й голови...

Учора почала читати "Замість крові" Світлани Поваляєвої.

Зізнаюся, як отой невмілий-кривоногий, так і шубоснула у море її дивовижно бурхливого мовного потоку...

А оскільки не читаю книжок без олівців для поміток, то вже на другій сторінці роману спинилася, перечитала тричі і відмітила:

"Київ, як і кожне велике місто, давно вже став цілодобовим, столиця не засинає ніколи, й від безсоння тріскає бетон та декоративна плитка, – неврози, жахи й патоформні фантазії проростають крізь новенькі стіни новобудов під телевізійні мантри; так кульбаба проростає крізь асфальт: павутинням, кривулями, зірками розколин береться поверхня швидкоплинності прогресу – хвробливі спогади попередніх століть про добірну цеглу, замішаних на яєчних жовтках, цемент Городецького, про граніт і мармур, вкриті цвіллю часів, немов благородною платиною. Старе Місто проростає крізь нове, як нігті й волосся; відлущується лак та журнальний глянець – лупою облицювання й шрукатурки з кічових декорацій..."

Подумалося: і нині прогресуємо ми в "оновленні" Міста, не втямивши, чи добре робимо?

Та й про прогрес власних душ і голів, мабуть теж Місто подбає?..