Роковинам «невловимого містика» Олеся Ульяненка присвячується…
…Двадцять другого вересня, дві тисячі восьмого року він прийшов у книгарню Є на презентацію книжки Сергія Грабаря «Сецесії». То був прекрасний вечір: актори майстерно читали свіжоспечені твори, а друзі-письменники шанували-вихваляли по-доброму свого колегу. Тепла, задушевна атмосфера. Може, вона вплинула і на нашу розмову з Олесем Ульяненком, про яку довго мріяла…
Тоді я побачила його вперше. Видався непримітним, простакуватим, малослівним. Зізнаюся, дивилася на автора розголосної «Сталінки» захопливими й водночас збентеженими очима. Перед цим, беручи до рук його книжки, на мене дивився статечний, красивий, аристократичний вираз мужчини, а нині стояв невисокий чоловік у шкірянці, який аж ніяк не претендував на амбітного і пишномовного письменника, яким уявлявся. Уже під час інтерв"ю пан Олесь підкупив своєю безпосередністю і не лише внутрішньою, а й зовнішньою свободою. Згодом я довідалася, що інтерв"ю йому навіть сподобалося, чим невимовно тішилася, ясна річ, вірилося, що воно не перше і останнє...
Саме ця наша розмова увійшло до книжки «Олесь Ульяненко. Без цензури», що її вчора презентували у Києві. «Це не книжка спогадів, це компіляція відомих, маловідомих, зовсім не відомих інтерв’ю письменника, зібраних його другом кінорежисером Мирославом Слабошпицьким. Це такий роман у інтерв’ю (1994-2010 роки)… Історія життя Олеся Ульяненка, розказана ним самим».
– 18 серпня – рік, як не стало Ульяна. Це провалина, яку ніхто так і не заповнив, – сказав під час презентації ініціатор, натхненник і упорядник видання Мирослав Слабошпицький. – Тому ця книжка – не комерційний проект, а радше данина пам’яті письменнику, що передчасно від нас пішов…
Зі слів упорядника, книжку творили тридцять людей. До неї увійшли інтерв’ю, яких не знайти в інтернеті, розшифровки телевізійних передач та копії матеріалів судової справи за редакцією адвоката письменника у справі «Ульяненко проти НЕК» Олега Веремієнка.
Чи не найбільше інтерв’ю з Ульяненком свого часу зробив письменник і журналіст Михайло Бриних.
– На моє переконання, це все брехня, – сказав він про видання «Олесь Ульяненко. Без цензури». – Справжнього Ульяненка тут немає, попри те, що все це – його слова. Він був невловимий в інтерв’ю. І я це знаю напевне, бо зробив їх два десятки для різних ЗМІ. Було так, що мені їх набридло й писати: ще в 90-х у мене закінчилися запитання до Ульяна. Але ми однаково «бабахали» інтерв’ю, бо він на одні і ті ж запитання щоразу відповідав по-іншому, суперечив сам собі, змінював переконання дуже легко, бо розумів їх відносність. Він мав у собі щось таке, що вирізняло його з-поміж нас, звичайних людей. Ульяненко був практичним містиком. Його містицизм – не від освіченості чи начитаності, а вроджений, тому постійно його переслідував. Єдине, що я чітко знаю, Ульяненко мав відчуття певної розплати за володіння цим "іншим" досвідом і розуміння тонших матерій. Після написання роману у нього часто погіршувалося самопочуття, як він казав: "я вихаркую щойно написаний роман". Так, наче міг залізти настільки далеко, але не без шкоди для себе. Це дуже тяжке життя і писання. Це та література, яка не пишеться, а з'являється як бонус для тих, хто здатен її прочитати. На це спроможне нешироке коло читачів...
… «Сталінку» я й досі час від часу перечитую. У ній захоплює ота глиба унікальної, прекрасної, невіданої нами української мови, правдиві, безжальні описи нашої реальності та знедолених життям чи власною волею людей...
От читаєш, і аж відчуваєш написане на запах…