«Вітражі», що творять реальне життя, а відтак і …літературу

 Другий і вже доволі обговорюваний роман Міли Іванцової «Вітражі» прочитала за добу. Чому?

 Як розповідала авторка, ця її робота непроста, бо писала її цілих півтора року, відтак повідала не лише події, що «відбуваються тут і тепер», а охопила «чималу географію та історію, розмахом від початку Другої світової війни у Франції, її окупації, визволення й аж до окупації Києва та повоєнних таборів ГУЛАГу»… Зрештою, як каже письменниця, є у цьому романі і кохання, і зрада, і жіноча дружба, і «нетрадиційні стосунки»…

Отож, актуальність теми очевидна – стосунки «чоловік-жінка», дружба поміж жінок (буває-не буває) і найголовніше – наше родове коріння. Нині це чи не найважливіше, бо так мало знаємо, а, дізнавшись, дивуємося, зачаровуємося несподіваністю поворотів долі а, пробудившись від невідомості, таки прагнемо вивчати: «хто ти є?», чи то пак «чий ти є?» Але ми, як зазначає автор, над цим «на бігу й не задумуємось». 

 Узявши до рук гарно оформлену книжку, що вийшла друком у видавництві «Нора-Друк», передусім завважуєш, що дія роману «Вітражі» відбувається у сучасному Києві, а головна героїня Поліна, перекладачка з французької, перебуває у не найліпшому психологічному стані. Одне слово, їй ледь за тридцять і вона у відчаї через особисті проблеми, що спричинюють і байдужість до роботи, якою заробляєш на життя.

Що вдієш – отакі ми, середньостатистичні (ох і кепське це слово) українки, підвладні емоціям… 

Так от – робота не йде. Але, як відомо, не завше так буде. От і Поліна знайомиться з програмістом Богданом, що незабаром стане головним чоловіком у її житті. Але то буде згодом. А поки Поліна продовжує нудьгувати й листуватися із «далеким» віртуальним «другом», повідуючи йому про свої найпотаємніші переживання. Тож не тяжко здогадатися, якою буде її реакція, коли дізнається, що отой, здавалося б, «рятівний круг» на ймення Богдан, пробрався-прокрався до найсокровеннішого. Відтак оте перше засолодке, як на мене, враження, що Богдан – ідеальний мужчина, таки розвіюється. Мабуть, авторка недаремно спонукає нас до цього. Бо ж хіба буваємо ми, люди, ідеальними? Авжеж, ні. Бо в кожного – свої… «ідеали»… 

Одначе, й дощенту розчаровуватися теж не варто, – веде до думки авторка. Бо ж саме з отих потаємних прочитань Богдан дізнається невтішну історію Поліни: вона рано залишилася сиротою і її виховувала бабуся Ніколь, що дивним чином після війни з Франції потрапила до Радянського Союзу. А ще якось дізнається про те, що колишня подруга Поліни Стефка написала книжку, привласнивши при цьому чужу, добре знану Поліні, історію! Щоправда, для нього важливо дістати цю книжку для коханої. І, зрештою, саме отой ненадійний та недовірливий, на перший погляд, Богдан влаштовує зустріч двох, як зясується, справжніх подруг. Бо Стефка зробить Поліні величезну послугу, але про це вже не слід розповідати…

 Мало того, вельми доладно вплітається у роман і постать відомої французької письменниці Франсуази Саган, що саме її твори має перекласти Поліна. Чи важливою є  ця сюжетна лінія? Хтозна. Бо, гадаю, знайдуться читачі, які й не знатимуть, про кого йдеться. Ну, довідаються, що була у Франції така собі класик сучасної літератури Франсуаза Саган, котра прожила не таке вже й солодке життя. Однак, важливіше, мабуть, те, що читачі переконаються: «Земля таки кругла», якщо жителі сучасного Києва дивним чином можуть бути пов’язані з такою відомою, а, отже, недосяжною письменницею з Франції! Себто все набагато простіше, ніж нам видається, усе можливе в житті. І саме в житті, а не в книжках. Бо книжки то і є зображення усього того, чим жили, живемо й іще довго житимемо…

Так от чи не цю задачу ставила перед собою письменниця Міла Іванцова? Іще раз довести, що наше життя, як вітражі, – «зібране з неправильних різнокольорових шматочків скла, котрі врешті-решт утворюють єдину картину», що так і зветься – життя?.. Коли ж дочитуєш роман до кінця, то й геть перехоплює подих – ох, як несподівано! І задумуєшся: а чи не бабуся Ніколь – головна героїня роману, котра просто-таки вражає почуттям самопожертви, силою любові та людяністю…      

А де ж, як не в житті, трапляється таке, про що й гадки не маєш…

Гадаю, Міла Іванцова довела, що недаремно взялася писати великі форми текстів, бо цього разу у романі – нічого зайвого. Під час прочитання стараєшся не оминути бодай якоїсь деталі, адже все тут взаємопов’язано й доладно. Письменниця змогла напрочуд логічно й послідовно поєднати, задавалося б, непоєднуване: такі різні історії бабусі Ніколь, Франсуази Саган і молодої Поліни. Як оті вітражі, гармонійно вибудувала частинками своє нове дітище: за допомогою «віртуальних листів» повідала історію молодої героїні, влучно та цікаво вплела у твір життєві нюанси Франсуази Саган і розповідь про наших пращурів, що потерпали в таборах, переживали жахіття війни, теж читалася з великим захопленням. Відтак різноплановий текст вийшов доладним, цілісним, не розхистаним. Кожна сюжетна лінія завершувалася несподівано, і це тримало в напрузі, спонукало якнайшвидше дочитати до кінця. 

Щодо мови викладу, то позиція авторки відома: мова у її текстах, «звичайна, київська», бо оці «колоритні «позаяк», «відтак», «наразі» пересічний киянин не вживає, та й не кожен їх розуміє». Вона ж воліє «говорити з читачем однією мовою».

Хочеться окремо сказати й про книжку в книжці «Моя бабуся спала з Саган», яку написала одна з героїнь. Спершу, коли разом із Поліною читаєш її, задумуєшся: навіщо письменниця Іванцова цитує, себто переписує чийсь твір?! І врешті доходиш, що його написала саме героїня роману, а значить – письменниця Міла Іванцова. І на це їй теж стало талану!

Цікаво, що оту французьку приказку: «Вранішній павук – до смутку, павук в обід – клопіт, павук увечері – надія» одразу хочеш застосувати у реальному житті. Ану-но, павуче, не смій вранці мені на очі з’являтися! Або ось такий момент, що зачепив і повіяв теплом: «Павучок десь сховався. Поліна посміхнулась, усвідомивши, що живе в цій дивній квартирі не сама. Цікаво – той павучок дівчинка чи хлопчик?..»

Загалом письменниця й цього разу постала у ролі, про яку сама зізнається, мовляв, я не хочу бути вискочкою, мені приємніше почуватися такою, як усі... Себто і в текстах намагається не зраджувати легкості, позитиву, світлу, несподіваному, проте, хепі-енду.

 Вітраж – це особливий вид мистецтва, який виготовляється зі спеціального кольорового скла, спаяного між собою.

А в житті хіба не так? Воно ж-бо твориться щодня, щохвилини...

Як і література – слово до слова, книжка до книжки, автор до автора…