«У пошуках Огопого»: не розлучаючись із Україною

 Як не пафосно звучить назва цього відгуку, але саме це відчувається у кожному нотатку наколосвітньої подорожі мандрівниці Лесі Ворониної, авторки чудової книжки з чудернацькою назвою «У пошуках Огопого». Де б не була письменниця, – усюди думала, розмірковувала, порівнювала, вболівала й філософствувала про свій рідний край.

…Не минуло й чотирьох годин від часу, як я відкрила першу й перегорнула останню сторінки «дорослої книжки» відомої української дитячої письменниці Лесі Ворониної. Зізнаюся, у метро цей текст, як кажуть, не пішов. І я зрозуміла, чому. Бо цю книжку треба читати у тиші. Коли прочитане ...добре чути.

Річ у тім, що кожна описана мандрівка пані Лесі – однаково, що байка. Принаймні для мене. А хто не любив у дитинстві читати цих дотепних, повчальних, нехай здебільшого і віршованих творінь? Надто хотілося дістатися останнього рядка, аби прочитати інтригуючий афористичний висновок-мораль, зрозуміти «підтекст» колоритного художнього твору. А саме такими кінцівками-науками завершується чи не кожна коротенька розповідь авторки «У пошуках Огопого». Щоправда… Якщо невід’ємними особливостями байки є комізм і сатира, то повчальні розповіді-спостереження Лесі Ворониної відзначаються якраз серйозністю, важливими судженнями й зауваженнями про почасти сумні українські реалії. А, отже, розповідаючи, як там «у них», спонукають читача до бажання змінити на краще і своє життя. А, як вийде у «себе», то вийде у «нас».

Отож, роман «У пошуках Огопого» Лесі Ворониної належить до модної нині течії у сучасній літературі, яка називається «Travelogue» – подорожній роман з одним головним героєм, себто автором. Ідея подібних творів – це мандрівки і пізнання себе та світу. «От я й почала писати і про те, що пережила давно, скажімо, про подорож до Канади п'ятнадцять років тому, і про мої враження від тамтешніх українців, від діаспори, від мандрівок українськими селами навколо Едмонтону, від спілкування із представниками племені «крі», – розповідала письмнниця ще під час презентації роману. І хутко додала: «Безумовно, ти не можеш не порівнювати те, що відбулося в нашій рідній неньці-Україні, коли дивишся на пам'ятник гігантським опенькам. Чоловік, який мене супроводжував, сказав тоді: «Що за дурний пам'ятник!» А я відповіла: «От якби ти ріс серед суцільних Іллічів: у кепці, без кепки, з піднятою рукою, ти радів би пам'ятнику варенику, нахромленому на виделку, що його українці встановили у провінції Альберта, чи отим грибам-опенькам, яких спорудили люди, котрі приїхали з сіл Опеньки чи Грибове».

А це лише один із епізодів. Будучи у польському  Вроцлаві, письменниця так само небайдуже міркуватиме навіть про запалені свічки «в пам'ять про безіменних небіжчиків, тих, хто не має могили» й оптимістично висновуватиме, що «поки є країна, народ якої об’єднує спільна пам'ять, ще не все на цьому світі втрачено».

Леся Воронина належить до тих, хто помічає, здавалося б, геть непримітне, адже, як сама зізнається, передусім звертає увагу на дрібниці. Її хвилюють «гігантські мильні бульбашки», дивлячись на які, «світ стає казковим», або ж «чудова срібна бджола з бурштиновим, медового кольору пузцем і темно-брунатними прозорими крильцями», що її купила для себе у Гданську, чи українські «маленькі селюки», які хоч відзначилися у Польщі не належним чином, та авторка доводить, вони – «найкращі діти у світі».

Насправді це дивовижно – у малопомітному бачити великий духовних зміст. І це так блискуче вдається Лесі Ворониній! Чи то розповідає про відвідини кримського містечка Балаклави, чи єгипетських Шарм-ель-Шейха й Хургади, чи естонського Талліну, – усюди розпізнає прекрасне, зауважить прикре, і звідусіль повернеться сповнена захвату і яскравих вражень.

А ще вона ділиться особистим. У книжці про Огопого йдеться і про те, як талановиті казки Лесі Ворониної «довели» її до самої Канади, «забезпечили» роботою у Едмонтонському університеті й «подарували» чимало цікавих, незабутніх зустрічей, що їх авторка люб’язно повідує читачам.

До слова, упродовж усієї книжки Леся Воронина дуже приязна з читачами, веде з ними приємну дружню бесіду, звертається «мої маненькі любі друзі», дає чимало порад, щиро ділиться «рецептами» життя-буття, один із яких, приміром, – «треба ставитися до своєї країни, як до власного дому», або ж із сумом порівнює українські та американські реалії: «братання молоді з викладачами», збереження історичних пам’яток чи довіру до влади: їхню і нашу.

Але, попри все, вона знає напевне, як навчитися віднайти прекрасне і радіти йому.

«Господи, я вже й забула, що можна ось так просто, нічого не роблячи й майже ні про що не думаючи, дивитися, як кружляють високо в небі ластівки і бджола залазить всередину дзвіночка», – каже вона у найпершій своїй мандрівці до села Козин, що під Києвом. Тож наприкінці книжки пропонує не зволікати, «мерщій хапати удачу за хвоста», й вирішувати свої складні життєві ситуації ось так: «Вдармо об землю лихом-журбою, хай стане всім веселіше! Вип'єм за щастя, вип'єм за долю, вип'єм за все, що миліше!» Бо тоді, переконана, "зацьковані й заморочені, забембані буденщиною й роботою-роботою-роботою, ми раптом вдаряємо об землю лихом-журбою, і тікаємо, куди очі дивляться". У неї ж це вийшло! То, може, й собі помандрувати у пошуках Огопого, який досі живе в озері у провінції Британська Колумбія, щоправда, ніхто його так і не бачив? А існує навіть серйозна премія міста Пентіктон тому, хто матиме документальні свідчення існування Огопого – два мільйони доларів. Може, пощастить? Хоча щастя, як відомо, і, як доводить Леся Воронина, далеко не у грошах.