У ХАТІ ЗАВШЕ МАЄ БУТИ ДЗВОНИК, БО ЦЕ – ДОБРА ВІСТЬ…
Побувавши на святкуванні півстолітнього ювілею хатнього Музею Івана Гончара у Києві, укотре переконалася, яка ж наша Україна неймовірна!
…Якщо днями вам доведеться побувати у Києві, то відвідайте Музей Івана Гончара, що поряд із Києво-Печерською лаврою. Повірте, не пошкодуєте… Адже, окрім чудової виставки «Українське Різдво», де ваш погляд зачарує обрядова атрибутика різдвяних свят, зокрема лялькові вертепи, звіздар-каплиці, звізди на шість-дванадцять, а то й двадцять кутів, діаметром у півтора метра (!), ви зможете торкнутися старовинних ікон ХVII–ХІХ століття й відчути подих прадавнини, що віє від багатьох картин невідомих художників із незвичними зображеннями Кобзаря, козака Мамая тощо… А ще на честь 50-річчя у музеї запрацювали вельми цікава постійно діюча виставка «У хаті-музеї Гончара» та новий культурно-мистецький проект – Товариство прихильників української традиційної культури «Етноклуб».
«З першим теплим подихом весни я знову розправляю крила і лечу над Україною. Святий обов’язок мене кличе, незважаючи на погоду, стан здоров’я чи настрій, пізнати Україну, її теперішніх дух, її болі і сподівання, збирати мистецькі скарби, що безслідно гинуть, замалювати пам’ятки культури та мистецтва, які бездушно й безкарно нищать. І написати літопис землі моєї про бачене, чуване, переживане. Написати для себе, для тих, хто захоче пізнати правду про свій народ». Так писав у своєму щоденнику відомий народознавець, народний художник України Іван Гончар ще 1967 року. Якщо завітаєте на ювілейну виставку, то зможете повернутися у часи життя великого митця…
– Ми віднайшли в архіві кілька документів, які засвідчують, що Іван Макарович відкрив хатній музей для відвідувачів саме 15 листопада 1959 року, себто рівно п’ятдесят років тому, – розповідає завідувач відділу архівів Лідія Дубиківська-Кальненко. – Тоді у скарбниці художника налічувалося близько семи тисяч шедеврів народного мистецтва: зразки вишивання, ткання, гончарства й кераміки, народного іконопису, одягу, дереворізьблення, музичних інструментів, книжок… Адже відомо, що Іван Макарович завжди обурювався, мовляв, чому в державних музеях показують Україну через маленьке віконечко, чому такі бідні експозиції у краєзнавчих музеях? А коли сам захопився ідеєю збиральництва, то зрозумів, що квартира, де проживав, не вміщає всі експонати, які звозив з усіх куточків України, відтак почав будувати хату. Згодом у ній можна було насолоджуватися справжньою Україною, красою селянської культури… Це був подвиг митця, бо все, що він зібрав у цій хаті, пережило революцію, голодомори, війну і головне – піввіку комуністичних репресій, адже неодноразово влада закривала музей, а людей, які його навідували, переслідувала, звільняла з роботи...
Пані Лідія каже, що у поруйнованих церквах із мазуту (бо там організовували машинно-тракторні станції) Іван Гончар витягував ікони, власним коштом реставрував їх, знаходив картини козаків... Відвідувачам настільки дивовижно було все це бачити, адже у ті часи таке заборонялося! А Іван Гончар влаштував так, що до всього можна було торкнутися, одягти, пограти на бандурі чи на лірі… Художник вчинив подвиг ще й тому, що показав українцям дорогу до самих себе...
…Із-за величезного солом’яного дідуха виглядала дівчина-красуня, вбрана у національний одяг, яка назвалася Марією, донькою відомої народної майстрині Ірини Білай. Саме цій жінці вдалося відкрити цілий світ символів, прикрас, що постають із недавно зеленого жита, вівса та ячменю…
– Позаяк моя мама – народна майстриня, то й сама люблю щось помудрувати, – сказала Марійка, відтак ми попросили, аби негайно розповіла про дивовижу, що красується на її невеликій ялинці. – Такі іграшки-символи дарують рідним, друзям, надто на новорічні свята! Адже, як відомо, наші пращури нічого не виготовляли просто так, усі ці речі символічні! От, наприклад, дзвоник. Це – добра вість у хату. У дзвоника є стрічка, яка означає довгий життєвий шлях. Вона червоного кольору, а це символ сонечка, кохання, всього теплого... Три стрічечки символізують жіночий, чоловічий і дитячий початки, гармонію в сім’ї… Якщо дзвоників двійко, то це побажання злагоди сімейній парі, таке собі «ми знайшли одне одного і матимемо продовження»... Пірамідка на моїй ялинці означає довголіття, зірочка – наче Вифлеємська зірка-провідник, млиночок – добробут у сім’ї. А коник – найкраще, що можна подарувати чоловікові, бо це побажання успіху, мовляв, щоб ти завжди був на коні. Нині на застіллях кажуть: «На коня», але то означає будьмо стійкі, сильні й успішні...
А це – оберіг, – дівчина демонструє прикрашеного великого солом’яного круга. – Головне тут – коло, це родовід, діти, онуки, правнуки – неперервність родини, щоби рід не переводився, щоб традиції передавалися по колу…
Марійка каже, що залежно від того, хто у чому вбачає щастя, той тим і оберігається: хто янголом, хто зорею… Дзвоник завжди має бути в оселі, бо це добра вість, а без неї складно жити. Тому коли серце підказує, що треба комусь подарувати добру вість, тоді даруйте дзвоники... А ще добре дарувати солом’яних баранчиків, бо вони означають затишок, а їхні ріжки символізують безкінечність… Павучок відганяє злих духів і вбирає весь негатив. Він рік висить під стелею, а потім його спалюють і вважають, що тоді й отой весь негатив у сім’ї згорає…
– Соломоплетіння – це передусім символіка, – завершує Марійка Білай. – До того ж ці речі довговічні. От капелюх і сорок років буде, хіба трохи потемнішає. А позаяк ми все робимо з жита, що є символом життя, то це вже свідчить про добрі наміри усіх цих виробів, де кожна деталь щось означає...
Жанна КУЯВА
