Юрій Андрухович: "В Україні треба організовувати підпільні університети й театри"

ЖК побувала на творчому вечорі відомого українського письменника Юрія Андруховича, де він розповів про нову книжку «Лексикон інтимних міст», що вийде у світ 11.11.2011. І це не випадково, адже у книзі і текстів про кожне місто – 111, і завершив автор роботу над новим виданням 11 січня. Виявляється, «коли ти звертаєшся до чисел по допомогу, вони раптом самі починають на тебе працювати», – зізнався письменник. «Лексикон інтимних міст» – це автобіографічні, «відверті» оповідки про життя й пригоди письменника в різних містах України та світу.

– Юрію, звідкіля ідея написати цілу книжку про міста?
– Ідея написати таку книжку зародилася ще 2005-го, коли я зрозумів, що мені доводиться дуже багато їздити, тож цікаво було б полічити, скільки міст, від першого року свого народження, я відвідав. Вийшло – понад сто. Відтак вирішив створити таку собі приватну енциклопедію. Потім кілька років виношував задум, а 2008-го взявся за написання.
Про кожне місто я писав окремим файлом, не складав їх докупи, поки не завершив. А відтак жахнувся: за моїми підрахунками, книжка вийде на шістсот сторінок! Я взагалі не збирався писати такі товсті книжки. Мріяв навіть, що ця вийде у двох варіантах: дорогому, подарунковому, та дешевому, який можна буде носити з собою у кишені й читати у метро. Однак кишеньковому варіанту «Лексикону» не бути: годі уявити книжку на 600 сторінок, яку возять у кишені...
Так от найдовша історія про Львів. Нічого дивного, адже у мене з ним найдовший досвід. І про Нью-Йорк. Про нього можна багато писати. Текст про Київ один із найбільших та найважливіших. Часове розгортання подій тут дуже велике: усе починається 1972 року, коли вперше на літніх канікулах приїхав до Києва, а закінчується роком, у якому ми ще не були, 2017-м. За моєю власною теорією, 2017 року станеться третя, остаточна революція. Себто раз на тринадцять років: 1991-го, 2004-го і 2017-го.
– Писали здебільшого про погане?
– Так, негативних речей написано багато. От в історії про Москву навіть діалог є з «Московіадою»… Тому, читачі, звісно, ображатимуться. Передусім, – львів’яни. Можете уявити, скільки бруду вилив на Львів, якщо написав про нього найбільший текст. А Львів ображається з-пів оберту. От наразі вони ображаються, чому у Чистий четвер я відіграв концерт. Так, наче ми канкан виконували…
– Цікаво, чи багацько згадуєте про жінок у текстах? Може, склали такий собі «донжуанський» список?
– Якщо ви навіть знайдете там донжуанський список, то він буде неповний. (Сміється, – Ж.К.) Але тоді треба буде дуже уважно читати. Залишмо це натоді, коли вийде книжка, а то я почну переказувати і вийде спотворення. Мені хотілося максимально відверто писати цю книжку. Але саме писати, а не зараз ляпати язиком, щось вам переповідаючи. Я думаю, що кожен уважний читач там усе згадає…
– Юрію, як відомо, на вашому концерті з гуртом «Карбідо» побувала і Юлія Тимошенко. Чула особисто, як вона дуже схвально відгукувалася про ваш виступ… Ви особисто запросили Юлію Володимирівну на виступ?
– Її прихід мене здивував. І це була перша така наша зустріч. Насправді ми дізналися, що вона має прийти, десь приблизно за дві години перед концертом. Я не можу сказати, що жодним чином це на мене та присутніх не вплинуло. І це, безумовно, приємно. Зникає якась така прив’язка суто політична, бо Тимошенко з’явилася перед нами передусім як людина, яку цікавить щось інше. Це справило на мене приблизно таке ж враження, як одне з її інтерв’ю одразу після Помаранчевої революції, коли вона щойно стала прем’єр-міністром. Їй ставили всілякі особисті питання, зокрема про захоплення. І коли заговорили про музику, то вона сказала, що у підлітковому віці одним із її найулюбленіших виконавців був Джетро Талл. Мабуть, це було цілком щире зізнання. А ця музика і мені дотепер дуже подобається! Тож тоді я подумав: «Боже мій, я дожився до ситуації, коли в моїй країні прем’єр-міністр любить ту ж музику, що і я в його віці!» Але потім було дуже багато розчарувань. І її загравання з цією попсовою братією під час виборчої кампанії. Гадаю, це недобре, бо якась планка має триматися. І от вчора вона її підняла.
– Над чим працюєте наразі?
– Закінчив переклад «Ромео і Джульєтти» Шекспіра, маю надію, вийде цього року й буде доповненням до перекладеного мною «Гамлета». А ще я написав кілька історій для наступної книжки, що складатиметься із семи частин – розповідей про людей, реальні факти їхнього життя. Це люди різних епох і часів. Приміром, Лобановський та Базилевич. Такий собі футбольний текст. Раптом я зрозумів, що пишу про надзвичайно песимістичне і трагічне. Адже все, що ці люди робили, потерпіло крах, відбулася нищівна поразка всіх їхніх ідей. Те, що маємо нині в українському футболі, який вигляд має клуб «Динамо»… Усе, над чим ці люди працювали і чого досягали, перекреслено. А Лобановський насправді футбольний Піфагор: він вірив у те, що у футболі можна подолати випадковість і за допомогою чисел розрахувати успіх, перемогти. Його життя це приклад того, як хаос знущається з космосу… Якщо б я не любив спорт, стільки зусиль не докладав би до написання цих історій.
– Що скажете про те, що нині багато чого українського нищиться? Як от подейкують, що український фестиваль «Гоголь-фест» цьогоріч держава не підтримає…
– Відбувається планомірне витіснення усього, що є конкурентоздатним. Мовляв, нехай те українське відбувається десь на задньому плані… Як і не дали Сергієві Жадану виступити у Донецькому університеті та в Луганському театрі під приводом: бракує коштів, зайнята аудиторія. Тупо. І підло. Треба організовувати якісь підпільні університети й театри. Виявляється, у роки німецько-фашистської окупації у Польщі була ціла така система, коли на приватних квартирах викладачі читали лекції і студенти складали іспити. Тому після війни там виросло нове покоління освіченої молоді.

Андрухович про… 
…Балаклаву: «На душі у мене було так, наче всі одинадцять моїх кораблів уже на дні і мені лишився тільки останній, дванадцятий. Він і приніс мене до пам’ятника, у самому кінці набережної, пам’ятник зображав Лесю Українку, яка сто років тому в Балаклаві намагалася лікувати сухоти. Свої і свого чоловіка. І саме їй тут чомусь поставили пам’ятник… Не Гомерові, не Катерині Другій, не Пушкіну й не Купріну. І знаєте що? Ніколи в житті я так не радів жодному пам’ятникові, як цьому… Бо з тієї хвилини все справді пішло значно краще – вистачило розпізнати знак».

...Севастополь: «Ще пам’ятаю місцевого «синяка» Борю. Він переважно лежав на землі під горіхом, поруч із дощаною сральнею… У девяти випадках із десяти я бачив його впорядно нарізаним. І тільки одного разу він вийшов притомним і чимось явно стурбованим… Боря сказав, що дуже за нас переживає: «У вас там на Західній уже, знаєш, до чого дійшли? Там уже, знаєш, кому пам’ятники ставлять? Остапу Бендеру!»

…Харків: «Це такий трагічний музей, де все можна помацати руками. Тільки на них щось обов’язково поналипає... Увесь цей Харків, Харків у особах – котру не візьми, за кожною легенда, краса і відчай жестів, неврастенія, постріл Хвильового, смерть…»
Жанна КУЯВА, газета "Сім'я і дім"