"Витівки кепського дівчиська": ненависні й такі кохані

Жоден герой із прочитаних книжок не викликав у мене такої ненависті, як оте кепське дівчисько. Як же я її зненавиділа! Але, якби не кінець роману. Якби не останні рядки, що спантеличили, вивели з рівноваги, розбуркали й перемішали всенькі враження, що так упевнено супроводжували впродовж тексту. І що почуваю тепер? А не знаю… Скажу хіба: ох і автор, ох і майстер! Ото зачепив, розтормошив і досі не відпускає…

Як відомо, роман «Витівки кепського дівчиська» написав перуанський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури Маріо Варґас Льоса. Твір складається з семи частин і вийшов у світ у видавництві «Фоліо»  на 475-ти сторінках недешевої, бо ціною понад 60 гривень, книжки. Звісно, сам роман того вартий. Але чи варті того його переклад, літературне редагування, якість обкладинки? Ну не вірю я, що в жінки, яка мала купу коханців, могла бути така маленька голова й така довжелезна і товстезна шия. А ще мені раз по раз шмагали батогом по вухах похідні від російської вирази «коротше», «куди веселіше», «куди цікавіше», «скоріше це…», «по світові», «брешеш ти все», «чорт забирай», «промок до нитки», «до них за допомогою», «у противному разі», «вони як пити дати запроторять» тощо. Втім, переклад – справа суперечлива, однак, якщо порівняти роман Герти Мюллер «Гойдалка дихання» цього ж видавництва у перекладі Наталки Сняданко, відчуваєш колосальну відмінність. Просто пані Наталя перекладала з оригіналу, з німецької…

 Про "Витівки..." сказано, що це «зворушлива історія кохання перуанця Рікардо до дівчини Лілі. Вони познайомилися в Лімі, де Лілі видавала себе за чилійку. Коли обман викривається, дівчина щезає. Так вона робитиме все своє життя – буде з’являтися і щезати, змінювати імена, національність, документи, чоловіків... А Рікардо її кохатиме всі ці роки і шукатиме – аж доки вона не з’явиться востаннє...»

І справді так. Але, беручись до читання, годі було уявити, що те кохання буде не просто зворушливе, а божевільне! І раз по раз дивуєшся, як міг Він, перекладач із трьох мов, що самотужки досягнув своєї мети – вибрався з Перу до самого Парижа, де жив і працював, прощати Їй усі «витівки»? Знав же, що для неї «життя – джунглі, де перемагають гроші, і (вона) готова на все, тільки б не опинитися в числі переможених, тільки б продовжувати дертися все вище і вище»? Що це жінка, яка «воліла віддавати накази», і дозволяла собі озивати йому «голодранцю, невдахо, телепню!» А ще вона не просто втікала від чоловіків, а оббирала їх, розлучала сім'ї, постійно обманювала… Де там… Він «впадав у стан піднесеної думки, що скоро побачить свою перуаночку». І не спав ночами, хоч розумів: «Я наче останній ідіот продовжував кохати цю божевільну, цю авантюристку, і пройдисвітку, з якою жодному чоловікові, і вже тим більше мені, ніколи не вдасться налагодити стабільні стосунки – будь-кого вона рано чи пізно принизить і розтопче». Тим часом «кепське дівчисько з чоловіком літали на Дубаї на особистому літаку якогось арабського шейха».

«Дурень!» – хлопнула я, закриваючи спересердя книжку, коли прочитала його чергове приголомшливе зізнання: «Я досі в тебе закоханий. Незважаючи ні на що. До божевілля.» Це вона з'явилася третій, а, може, вже й четвертий раз. Зникала на роки, а відтак розшукувала свого «слухняного хлопчика». І так до самісінької старості. До самісінької смерті. Заприсягався забути кепське дівчисько тому, що «в нашому житті дуже рідко здійснюється те, що ми, нетями, для себе плануємо», а тільки-но бачив її, як уже «в захваті від її вушок, (йому) хотілося їх одрізати, забальзамувати й возити з собою по світові у верхній кишені піджака – біля самого серця».

 «Та хіба можна назвати історією кохання цю блазенську комедію тривалістю тридцять з гаком літ, Рікардіто? Питав він себе… Ганчірка – якраз те слово, що для мене вельми підходить.»

Я й собі так вирішила, поки не прочитала останніх рядків. Поки не оцінила всього, що зробив він для чилійки Лілі, товариша Арлетти, мадам Робеш Арну, місіс Річардсон, Куріко й мадам Рікардо Сомокурсіо, яка насправді звалася Отілією.

Ні, не він, то вона – ганчірка! – війнуло сердитою думкою.

Але… Якби не останні рядки…

РS. Тему 40-літнього кохання гармонійно доповнюють пізнавальні історичні оповіді багатьох країн другої половини ХХ століття: Париж  60-х, Лондон 70-х, коли символами нової культури стали паби й дискотеки, а місто оселили хіппі, що «хотіли одного – щоб їх залишили у спокої, щоб їм не заважали жити в полоні невибагливого егоїзму та психоделічних снів». Якщо хтось не читав роману Світлани Поваляєвої «Замість крові», то у цьому ви знайдете ще детальнішу розповідь філософії цієї культури. Японія 80-х із її схибленими на нестандартному сексі мафіозі, Іспанія 90-х... А ще тут є і політика, і революції, і смерті заради ідеї. Для нас це, на жаль, актуально.

Цитати, які захотілося занотувати:

1. Гроші це єдина форма щастя, яку можна помацати руками.

2. Секрет щастя – або принаймні спокою – полягає, на мою думку, в умінні відділяти секс від кохання. І в умінні по можливості вилучати роматичне кохання зі свого життя, позаяк саме воно і завдає нам страждань…

3.У англійців немає часу на дружбу.

4. Немає нічого кращого за сварки для підтримки любовного вогню.

5. Щасливими бувають тільки дурні.

6. Жити в Парижі – немає ліпшої рекомендації, кращого доказу того, що людина може досягти великих успіхів.

7. Немає кращого способу пережити злигодні, ніж із головою пірнути в яку-небудь справу.