В’ячеслав Брюховецький: "Знаю достеменно, що доживу до 86 років"

 Почесний президент Національного університету «Києво-Могилянська академія» зізнався, що як чоловіка його сформувала притча-повість Хемінгуея «Старий і море». 

...Цей сивочолий чоловік зумів уможливити неможливе: воскресити віками знану в усьому світі Києво-Могилянську академію. За свої 60 років український літературознавець, педагог, громадський діяч, доктор філологічних наук, професор, Герой України заробив подяк і похвали від тисяч українців… Хто був поруч упродовж непростих років, з ким донині ділить радощі та з чиєю поміччю долає скруту й невдачі, – у розмові з В’ячеславом Степановичем Брюховецьким.

«ОХРЕЩЕНИЙ» ДНІПРОМ

– В’ячеславе Степановичу, відомо, що народилися ви на Владикавказі, у Росії. Як сталося, що ваші батьки опинилися так далеко від рідної землі?

– Батьки були дітьми «ворогів народу» (через це свого часу тато потрапив до дитячого будинку, де закінчив лишень три класи, а мамі довелося покинути бібліотечний технікум й тікати), себто обидва мої діди відбували терміни у сталінських таборах, звідки один не повернувся, а другий однаково до колгоспу не вступив...

– Зажив куркулем?

– Та ні. Дід Олексій належав до середняків. Його батько Єлизар усім п’ятьом синам вділив по клаптю хутірської землі... Нині немає на Чернігівщині ні того висілка, ні жодного з Брюховецьких…

– А чому саме Осетія?

– Тато пішов на фронт, мама зосталася в Україні з моїм старшим братом. До речі, батько належав до тієї невеликої кількості солдатів, які воювали від першого дня і дійшли до Берліна... Він повернувся старшим лейтенантом, з бойовими нагородами та з …двома осколками в голові, що їх годі було витягти. Отож, коли тато приїхав за мамою на її батьківщину (місто Канів, де вона оселилася після евакуації), на нього чекала страшна звістка: 1 травня 1945-го у дворі бабиної хати брат підірвався на німецькій міні... Жити далі на місці трагедії батьки не змогли, тож виїхали до тітки в Осетію. Але там батька почали непокоїти осколки, і ми мусили повернутися в Україну: єдине місце, де він міг із цим жити. Зупинилися у Черкасах (тоді мені виповнилося два тижні), де я пробув до п’ятнадцяти років.

– Ви єдина дитина у батьків?

– Ні, маю молодшу на п’ять років сестру. Щоправда, маленькою померла ще одна моя сестричка… Не наділив Бог довголіттям… А от батько, попри поранення, дожив до 89. Мій рід міцний. Цікаво, що всі з батькової лінії помирають у 89 років… Мама покинула нас 86-річною, – вік, до якого планую дожити і я. Чи то пак, знаю достеменно, що проживу саме стільки. Втім деталей обрахунків не розповідатиму…

– В’ячеславе Степановичу, що надто запам’яталося з дитинства?

– Якось після батькової смерті я спитав у мами, де ми жили в Черкасах на початках? І вона розповіла історію, що мене приголомшила. Виявляється, ми перебивалися по різних хатах: попри те, що батько пройшов війну, над ним і далі висів ковпак НКВС. Тож господинь, які здавали нам квартири, енкаведисти змушували виганяти нас, мовляв, інакше самі подастеся до Сибіру… Стосовно того, як за мною, немовлям, доглядали, мама відповіла, що йшли на берег Дніпра, викопували ямку, куди набігала вода. Коли вона нагрівалася, мене купали… Отак я Дніпром й охрещений… Хоча у церкві мене теж хрестили…

– А якою була батьківська наука? Які життєві правила успадкували?

– Мама завше любила повторювати, що в ледачого руки не болять... Утім батьківський заповіт – це насамперед їхнє життя, а не слова. Батьки дуже тяжко працювали, до чого привчили й мене. Я їм вдячний, бо дотепер люблю працю й умію все робити… Колись ми разом будували хату. А мрія вселитися у новобудову збулася лише через 25 років!

– Батьки не заслужили помешкання у держави?

– Квартири роздавали хіба росіянам, що ними заселили Україну: мовляв, це спеціалісти й фахівці. Мій батько, який працював в обласному управлінні кінофікації, і мама, яка трудилася на заводі у відділі технічного контролю, на шовковому комбінаті, домоглися лишень земельки для будівництва… До речі, якось ми спитали в однієї російської родини, чи направду вони такі вже фахівці, на що ті відповіли: «Та какие там специ! Сказали: едьте к хохлам – будете сало жрать и квартиры получать…».

«ХОТІВ СТАТИ ФУТБОЛІСТОМ»

– В’ячеславе Степановичу, ким ви мріяли стати в дитинстві?

– Футболістом. Гадаю, якби не пошкодив зв’язки, досяг би успіхів у спорті. Відтак захоплювався шахами: на першості України посів друге місце серед юнаків.

– Відомо, що за грою в шахи ви можете розсекретити й вдачу людини…

– Атож! Граю якось із одним відомим чоловіком, що є добрим шахістом, і ніби випадково він починає робити неможливі ходи. А це для умільця те саме, що під час їди ложку нести до вуха, а не до рота… Я це помічаю раз-другий і розумію, що ця людина дуже нечесна. Згодом переконався, що він таки може обдурити… Інший випадок, коли один високопосадовець, що називав себе видатним шахістом, не маючи на те підстав, під час нашої гри продемонстрував слабенькі вміння. Відтак я збагнув, що він людина радше слів, аніж діла, що йому легко змінити вподобання, власні позиції…

– А яка вдача у Брюховецького?

– Мій стиль гри у шахи агресивний. І я таки агресивний, щоправда, у доброму значенні цього слова, себто я – людина дії. До речі, шахи наштовхнули мене й на одну концепцію в літературознавстві, про що готував дисертацію. Якось дійшов висновку, що й літературна критика, як і шахи, належить не до художнього, не до наукового, а до практичного мислення…

– Коли ви уперше споглянули на столичні простори?

– Коли навчався на другому курсі технікуму. Тоді я почув про чемпіонат Радянського Союзу з шахів, тож назбирав трохи грошей за стипендії і приїхав подивитися. До речі, у готелі «Москва», що нині «Україна», трапилася зі мною смішна пригода: я вирішив прокататися ліфтом, чого ніколи не робив. Між поверхами він застряг, і я простояв у темряві добру годину... Потому років десять боявся заходити до ліфта…

Отже, коли я вже сидів у залі змагань, то поряд примостився учасник чемпіонату, мій шаховий кумир Михайло Таль! Я тоді ледь не помер від щастя…

– А 1969-го ви вступили до Київського національного університету ім. Шевченка…

– Насправді я готувався вступати до Московського інституту міжнародних відносин, бо мріяв стати дипломатом, утім за два тижні до вступних іспитів передумав, бо ...усвідомив себе цілковитим українцем (до цього розмовляв російською). До речі, тепер я розумію, як жахливо було сільським хлопчакам, яких тоді ламала русифікація, а викладачі технікуму називали «чертями»…

СІМ ГОДИН НА НОГАХ …З ІНФАРКТОМ

– В’ячеславе Степановичу, уже на другому курсі факультету журналістики ви одружилися. Скажіть, як зрозуміли, що саме Лариса є вашою половинкою?

– Дружина трапилася у моєму житті за дивних обставин. Ми вчилися на одному факультеті, відтак поїхали групою студентів по Україні. А до моєї майбутньої дружини підбивав клинці однокурсник Малорошвілі, він і затримав її біля потяга. Коли вона увійшла до загального вагона, кожен уже зайняв полицю, тож їй навіть сісти було ніде. Це було влітку, сьома вечора, а всі її друзі вдали, що сплять... Я ж не міг при цьому лежати, тому поступився місцем їй, натомість сам простояв усю ніч. За це, мабуть, вона мене й полюбила.

– Разом з дружиною ви ось уже 38 років. Маєте власний рецепт щасливого шлюбу?

– Без сумніву, мають бути почуття, які з часом трансформуються, що варто розуміти. Якщо люди хочуть, щоб стосунки залишалися такими, як на початках, то вони розбіжаться… Треба поважати одне одного, шанувати справу кожного з подружжя… Важливі підтримка, любов, взаємоповага і взаєморозуміння. Інколи навіть треба вміти вдати, що чогось не помічаєш…

– Як долаєте труднощі?

– Життя – не статут в армії, у ньому не все так просто. Тож у родині мусить бути розуміння проблем, які виникають. І розуміння того, що кожна людина по-своєму замкнена й ти ніколи не зможеш увійти в її світ, та й не треба цього робити. Так само, як і когось не варто пускати у власний світ.

– Ви вірите у долю?

– Так. Зазвичай я кажу, що все в житті визначено наперед.

– Себто Бог і людей парує?

– Гадаю, усе в руках Творця, Усевишнього. Після того як кілька разів був на межі смерті, достоту це розумію. Мав тяжкий інфаркт, з яким сім годин був на ногах за 150 кілометрів від Києва. Тоді я знав, що не можу сісти, бо якщо це зроблю, то більше не встану… Тоді додому ми заїхали на сорок п’ять хвилин, коли зазвичай дістаємося за півтори години. Водій летів, як божевільний, ми тричі проїжджали пости з міліцією, і нас не зупиняли. А коли в’їхали у Київ, скрізь нас зустрічало зелене світло...

ЗАМІСТЬ ПОРТРЕТА ПРЕЗИДЕНТА – ФОТО ВНУЧКИ

– Що можете розповісти про доньок?

– Маю дві доньки: одна дуже талановита – це Оксана, друга, Ольга, дуже розумна. Вони обидві вдалися у мене, але народила їх Лариса. (Сміється. – Ж.К.). Хороші діти, хоча й іншого покоління. Ольга – викладач академії, кандидат філософських наук, Оксана – художник, розуміється на книжковій графіці. Нині доглядає доньку Меланію, нашу улюбленицю…

– А зяті?..

– Оксанин чоловік, випускник академії. Другий зять – американець, який живе в Німеччині та Японії. Художник їздить по світу, бере участь у всіляких виставках. До речі, він один із трьох сучасних німецьких митців, які живуть за рахунок мистецтва. Хороші хлопці… 

– Які свята шануєте в родині?

– Різдво й дні народження, а надто Меланії, яка народилася 8 березня. До речі, замість портрета Президента України у мене на столі її портрет, де вона вже працює на хуторі, зносить сапкою якісь бур’янчики...

– Напевно, саме у будиночку біля Дніпра ви відпочиваєте…

– Ще 1982-го мене страшенно потягнуло до землі. Гадаю, це – гени, бо я ніколи про таке й подумати не міг. Там я працюю: усі книжки там написав, і докторську дисертацію…

– В’ячеславе Степановичу, що читаєте? Чи є книги, що запали в душу? 

– Є дві книжки, що справили на мене колосальне враження. Перша – «Старий і море» Хемінгуея, яка сформувала мене як чоловіка, друга – «Один день Івана Денисовича» Солженіцина. (Недарма колись розшукав письменника, аби сказати, що ми його любимо…). Загалом я книжки дуже люблю, маю величезну книгозбірню. Десять тисяч томів подарував академії, удома залишилося ще тисяч зо п’ять… Може, тому їх так люблю, що ніколи у дитинстві не мав власних. Колись знайшов на вулиці у Черкасах п’ять карбованців і купив …«Російсько-англійський і англійсько-російський словник». Тоді я вчився у четвертому чи п’ятому класі й уже так хотів знати іноземну мову…

– Порадьте, яка книга має бути в кожній оселі?

– Певно, це має бути та книга, яку хочеться перечитувати знову й знову… Якби мене запитали, що я обрав би, коли б зникли всі книги, то відповів би: «Марусю Чурай» Ліни Костенко. Цей роман у віршах вважаю геніальним, його треба читати...