Оксана Радушинська: "Я не п’яничка, не наркоманка, а візок – просто моя реальність"

…Вона прокидається о сьомій ранку і передусім хутко налаштовується на позитив: на улюблену роботу та несподіванки, що їх ця днина може подарувати. Відтак сідає до батька в легковик і прямує до редакції районного радіомовлення. Саме там ось уже сім літ вона працює ведучою і редактором радіопрограм. Поринає у пошук місцевих цікавинок, пише про них, інформує земляків в ефірі, а ще готує статті для багатьох газет, дбає про музичні вітання, ба навіть проводить аудіозаписи та монтує треки! Мало того, вже шостий рік поспіль, щочетверга, ця дивовижна жінка долає сорок п’ять кілометрів від райцентру Старокостянтинів до Хмельницького, аби відзняти телепередачу! Вона ж-бо автор та ведуча музичної програми «Від усієї душі» на обласному телеканалі, а також культурологічної передачі «Родовід» на хмельницькому обласному радіо.

– Учасники моїх передач – професіонали і аматори сцени, фольклорні колективи, що виступають на головних сценах області та сільських клубах, – ділиться улюбленої справою. – Трапляється, люди приїздять на перші знімання у житті! Що й казати, відчуваю справжню гордість, бо причетна до збереження та відродження фольклору й до отих яскравих подій у житті дорослих людей, які вміють тішитися, наче малі діти!

 Оксана Радушинська є чи не найвідомішою журналісткою та літераторкою на Хмельниччині. За свої поетичні та прозові твори вона отримала близько півсотні (!) почесних нагород, відзнак та премій. А за активну громадську роботу її нагороджували на всеукраїнському та міжнародному рівнях. Чого варті такі відзнаки, як «Українська Мадонна десятиліття», «Жінка ІІІ тисячоліття», грант Президента України для обдарованої молоді та перемога у двох номінаціях на Всеукраїнському літературному конкурсі «Коронація слова», де саме її романи, що їх уперше надіслала на конкурс, відзначили з-поміж тисяч рукописів. Ця велика жінка з навдивовижу сильним характером і великодушним серцем із п’ятнадцяти літ пересувається …на візку.

«ХОЧУ, АБИ МЕНЕ ПОВАЖАЛИ, А НЕ ЖАЛІЛИ»

– У трирічному віці, після щеплення від поліомієліту, за добу я перетворилася зі здорової дитини на… Одразу й не зрозуміло було, – на кого: на «кандидата» на той світ чи інваліда, – з вражаючим спокоєм, але й відчутною силою духу розповідає моя героїня. – Сталося, як у детективі: зникала моя медична картка, батькам відмовляли у направленні на обстеження в будь-який медичний заклад, себто хворобу задавнили. Батьки, попри відверті заборони, повезли мене до Києва. Правдами-неправдами ми потрапили на прийом до літньої професорки, яка, ледве кинувши оком, постановила: «Этот ребёнок не жилец! До пяти лет поживёт максимум!» Помилилася! Протягом усього дитинства батьки возили мене до медичних світил, знахарів, шептунок, екстрасенсів, але ніхто не міг пояснити причину хвороби. Усі знизували плечима, розводили руками… До п’ятнадцяти літ я ще ходила так-сяк, а відтоді пересуваюся у візку. Але мушу зазначити, що ставлюся до цього, як до факту, – вкотре вражає. – Звісно, до певної пори я комплексувала, ображалася і соромилася. А врешті зрозуміла, що соромитися мені нічого: я не п’яничка, не наркоманка, а візок – не мій вибір, але моя реальність. У ній можна впасти на самісіньке дно, або, незважаючи на «особливі потреби», повноцінно жити. Я обрала друге. Відтак не люблю, коли інвалідність сприймають як єдиний індикатор мене, як щось визначальне у моєму житті. Чи не тому у всіх сферах своєї діяльності я намагаюся довести, що – повноцінна! У супровідних документах на жоден (!) конкурс досі не зазначала ані слова про свою інвалідність, аби не провокувати якогось особливого до себе ставлення. Хочу, аби мене поважали, а не жаліли.

ТВОРЧІСТЬ – ЯК ЦУКЕРКИ…

Оксана – єдина дитина у батьків, тому вони завше робили усе для того, аби дівчинка росла «на рівних» з ровесниками. Привели її до звичайної школи, хоч їм і пропонували індивідуальне навчання. Улюбленими предметами майбутньої письменниці були українська мова та література. Пані Оксана пригадує один цікавий випадок, як, прочитавши про вчинок Пушкіна, коли він виконав своє домашнє завдання у віршах, їй захотілося вчинити так само. Тоді створила мало не поему на тему: «Без верби і калини нема України», відтак учителька спершу навіть засумнівалася у таланті учениці, подумала, що та звідкілясь списала вірш. Але згодом правда восторжествувала!

 – Журналістика сама мене обрала! – дивує співрозмовниця і цими словами. – Оскільки мій тато майже двадцять років пропрацював фотокореспондентом у районці, то специфіка газетярського хліба була мені відомою. Зі вступом у виші (Київський Укртелерадіоінститут, а згодом і Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна») не мала жодних проблем і ніякого блату.

 Так і розпочалося її активне творче життя. Перші професійні перемоги, вихід поетичних збірок, дитячих книжок… Нині має у доробку чотирнадцять авторських видань!

– Вірші – то невід’ємна складова мого життя, це як дихати, як говорити, – щиро зізнається. – Аби видати першу збірку, батьки близько року збирали мою щомісячну пенсію з інвалідності. А далі книжки почали самі на себе заробляти: продавала одну і збирала кошти на наступну. Отакий бізнес, – усміхається.

…Ніч – ото її пора. Коли назавтра не треба вставати вранці, засиджується за ноутбуком до самого світанку. У суцільній тиші довколишнього світу їй легко чуються думки, навідують чіткі сюжети…

– У такий час ніби відриваєшся від землі, метушливої реальності, – твориш, – ледь не пошепки промовляє. – Ви знаєте, чому я так люблю вихідні дні? – запитує і хутко відповідає: – Бо тоді я… мовчу. За тиждень на роботі так набалакаєшся, що хочеться трохи відпочити від власного голосу і …послухати себе. Писати для мене – справжній відпочинок, така собі цукерочка, яку отримуєш за хорошу поведінку і сумлінну роботу упродовж тижня!

«ЧЕРЕЗ КОХАННЯ НЕ СТРАЖДАЛА…»

…Дивлячись на її фото, одразу зауважуєш: яка ж вона ще й вродлива на додачу до усіх своїх чеснот!

– Тему особистого обговорювати найважче, – самотужки здогадується, що про це так само захочу порозпитувати. – Авжеж, мені знайоме таке почуття, як кохання. Але я не страждала з цього приводу, «даху» мені не зривало… Бо розум у мене завжди верховодить над емоціями. Так уже повелося… Звісно, у мене є й набір «жіночих мрій», – вкотре обдає світлою посмішкою. – Але заміжжя (пані Оксані – тридцять) не є наразі пріоритетним. Може, тому, що серце нині вільне? А, може, й тому, що твердо переконана: усьому – своя пора…

 У житті Оксана Радушинська часто звертається до слів Блаженного Августина, що колись прорік: «Боже, дай мені силу зробити те, що я можу зробити. Дозволь заплющити очі на те, що я зробити не можу. І дай мудрості відрізнити перше від другого». Вона й надалі прагне добре і якісно робити всі справи, до яких долучається, віддано докладати фізичних та душевних зусиль, аби цього досягати. І мріє видавати книжки, і писати так, аби нею пишалися батьки. Адже саме мама, яка, зі слів героїні, змушена була залишити роботу й присвятити себе доньці, є отим «надійним тилом, що створює плацдарм для окрилення, спокою, звершень».

– А ще, без лукавства! – додає, – мама для мене найкраща і найвірніша подруга. З нею я можу говорити про все на світі і впевнена у її щирості.

…Коли оголосили її ім’я, як переможниці у номінації «Романи. Дітям 7-12 років» і запросили на святкову сцену «Коронації слова», у залі вибухнув шквал овацій. Звісно, вона була розчулена. Саме тому спершу приклала руку до грудей і з вдячністю схилила голову в бік зали, а вже потім стрілася очима з тими, хто її нагороджував.

– Подібну хвилю приємний емоцій я пережила на церемонії нагородження премією «Жінка ІІІ тисячоліття», коли уся зала – партер та балкони – Національної опери України, стоячи, аплодували мені! Направду, я розгубилася, бо не розуміла: чому всі ці люди такі приязні до мене? Заради таких митей варто жити і варто працювати. Бо коли тебе оцінюють не за те, що ти сидиш у візку, а за те, що ти вже зробила, сидячи у візку, – виростають крила! 

...

Романи Оксани Радушинської, що перемогли на «Коронації слова», її перші прозові твори. «Коли сонце було стозрячим» – роман-фентезі для підлітків, де є боротьба, зрада, вірність, почуття обов’язку, ворожнеча і кохання. Книжка має побачити світ у видавництві «Теза». 

Дія роману «Зелен-день, або Чарівні русалчині коралі» відбувається у наш час, головні герої – четвертокласники-близнюки, сучасні міські діти, які потрапляють у село до бабусі. А там на них чатують пригоди: заховані панські скарби, таємничі підземелля напівзруйнованого палацу, польоти під хмарами у кареті з метеликами, домовик, Водяний Цар, Пацючий Повелитель та інші поторочі… Прочитавши його, діти вчитимуться долати свої страхи, брати на себе відповідальність за долю друзів і рідних, перемагати лихі сили. Книжка теж побачить світ в одному з українських видавництв.

Газета "Сім"я і дім" (www.simya.com.ua)