«Навіщо я народилася дівчинкою?» – писала неньці юна Габі Кепп, яку безжально ґвалтували… радянські «визволителі»
Вісімдесятилітня Габріела (Габі) Кепп – перша німецька жінка, яка наважилася оприлюднити спогади про те, як 1945-го у 15-літньому віці стала жертвою сексуального насильства з боку радянських солдатів. Вона не змогла більше тримати в собі болі і терзання, які мучили її протягом усього життя. Адже після отих п’ятнадцяти місяців поневірянь та жахіть ця жінка так і не змогла зв’язати свою долю з мужчиною, не вийшла заміж, не пізнала любовних утіх. «25 січня 1945 року пам’ять зберегла, як найтрагічніший день мого життя», – пише Кепп. Це день, коли вона назавжди розпрощалася з дитинством. І про що змушена була мовчати довгі роки...
«ОЧІ, СПОВНЕНІ ХОЛОДНОЇ НЕНАВИСТІ»
Габі народилася 1929 року у німецькій родині у містечку Шнайдемюль. Нині це польське місто Піла, а тоді воно належало до провінції Позен Західної Пруссії. 26 січня 1945 року п’ятнадцятилітня Габі Кепп разом із родиною, до якої належала і юна українка, остарбайтерка Алекса (помічниця по дому, до якої родина Кепп була «дуже прихильна»), втекла з міста від радянських військ, що наступали. На день пізніше, 27 січня, червоноармійці визволили табір смерті Аушвіц, але для Кепп цей день став початком її п’ятнадцятимісячних поневірянь.
Її тітка змогла роздобути документи, щоб перебратися до родичів на захід, подалі від совєтів. Однак потяг, у якому їхала Габі, недалеко від дому розбомбила авіація. Тоді дівчинка відбилася від рідних. З юрбою втікачів вона опиняється у селянській хаті, пекарні, де й відбуваються усі поневіряння та страхіття.
«Я знаю, що той, у кого росіяни виявлять німецький паспорт, опиниться в небезпеці… Усі папери рву на дрібні клаптики…»
Дівчина хутко спалила свої документи, однак це не врятувало її від насилля. У цьому замкненому просторі, де, притиснувшись одне до одного, лежали й сиділи переважно матері з дітьми, одна з жінок розповідає, що «росіяни не такі вже й погані, бо ґвалтують лише жінок і дівчат», а до дітей не чіпляються. Габі вперше чує слово «ґвалтують», інтуїтивно відчуває небезпеку, але боїться докладніше розпитувати, «адже навколо – чужі жінки».
Тим часом до кімнати раз по раз вдираються сп’янілі і розлючені радянські солдати. Спершу їх цікавлять годинники. «Деякі червоноармійці мають їх уже по декілька і носять на руці як трофеї». Серед них є й жінки. Габі занотовує до свого щоденника: «Мені страшно на них дивитися. І не лише через їх забруднений одяг. Їх очі, звернені на нас, сповнені холодної ненависті».
«МНОЮ ПРИКРИВАЛИСЯ ІНШІ ЖІНКИ»
«Росіянин розмовляє з якоюсь дорослою дівчиною. Він хоче, щоб вона пішла з ним і нічого не боялася. Дівчина плаче… Її відмова страшенно дратує росіянина. Інші, боячись за себе, теж чіпляються до дівчини з вимогою піти з ним. Зрештою, у неї не залишається вибору – росіянин витягає її на подвір’я…»
Стояла глупа зимова ніч.
«Дедалі частіше промені світла метаються кімнатою в пошуках дорослих дівчат. Я відчуваю страх, хоча досі не знаю, чого слід боятися… Один помічає мене і хапає за сумку… І так само, як тій дівчині, каже, що нічого мені не зробить. Але чому він насильно мене затримав? Крім нас двох у пекарні більше нікого немає… За мить я починаю здогадуватися, чого вони хочуть він нас, дівчат. Вони хочуть того, про що я не знала й до цієї хвилини по-дитячому наївно навіть не здогадувалася…»
Протягом доби фройлен Кепп зґвалтували чотири рази… Для бійців Червоної армії німкені були одним із найбажаніших трофеїв. «Силою зламайте расову зарозумілість німецьких жінок, візьміть їх як заслужений трофей!» – заявляв Ілля Еренбург, радянський письменник-пропагандист, про якого згадує Габі.
До того ж нею, як наймолодшою та найслабшою, весь час прикривалися інші жінки, щоб самим уникнути ґвалтування. Габі дотепер пам’ятає літню жінку, яка видала її радянським солдатам. Тоді вона ховалася під столом, прикинувшись хлопчаком, насунувши до носа парубоцьку шапку. Натомість жінка, мовивши: «А де маленька Габі?», витягла її з переховку…
«ІСТОРІЯ, ЯКУ НАПИСАЛИ ПЕРЕМОЖЦІ, НЕ Є ПРАВДИВОЮ»
Габріела закінчила школу у своєму місті, відтак – університет у Гамбурзі. Навчалася на фізико-технічному факультеті, викладала фізику у Технічному університеті Ахена, де працювала до 1999 року, себто до свого 70-тиліття. Відтак переїхала жити до Берліну. Багато років фрейлін Кепп зберігала свої записи у сейфі. І лише через тридцять років змогла поділитися пережитим із психоаналітиком. Тема сексуального насилля довгий час у німецькому суспільстві була татуйованою. «Коли на Пасху 1946 року зустрілася в Гамбурзі з рідними, вони не дозволили розповісти про все, що зі мною трапилося, хоч для мене це було надзвичайно важливо», – згадує жінка.
– Ми не збираємося переглядати підсумки Другої світової війни, – коментує появу книжки «Навіщо я народилася дівчинкою» Габі Кепп видавець Віталій Капранов. – Ми не збираємося виправдовувати звірства німців на нашій, російській, болгарській і навіть німецькій землях. Ми не збираємося заперечувати будь-які історичні факти. Однак радянська версія війни не витримує жодної критики, навіть свідчень наших батьків і дідів. Тому силами тих, хто щось пам’ятає, маємо створити правдоподібну версію війни. Нині, коли світ засудив не лише Гітлера, але й Сталіна, коли ми знаємо, хто насправді розв’язав ту війну і якою ціною далася перемога в ній, настав час для об’єктивного розслідування.
Проблема сексуального насильства у війнах не нова. За висновками дослідників, близько двох мільйонів німкень різного віку ґвалтували «визволителі», і більшість із них піддавалися насильству неодноразово. Проте жінки неохоче діляться подібними спогадами, та й порушення цих тем ще зовсім недавно сприймалося як спроба оббілити нацизм…
– Якось ми знімали фільм на цю тему, але зрозуміли, що старші люди не переживуть цієї правди, – додає відомий журналіст Вахтанг Кіпіані. – Головне, що маємо запитати себе, прочитавши книжку Габі Кепп, – а якщо, крий Боже, мій батько, дід чи прадід також був у Пруссії чи Берліні й так само чинив із жінками? Цей солдат-визволитель мав би написати книжку «Як я ґвалтував у Західній Прусії» і, можливо, не друкувати її за життя, бо сором навіть аморальну людину вб’є. Але мав би залишити цей текст… Звісно, не всі були такими, але ми маємо пам’ятати, що історія, яку написали переможці, не є правдивою.
Жанна КУЯВА, газета «Сім’я і дім»