Наталія Розинська: «Повіситися на шию заможного чоловіка? Ні, це не для мене!»

Нині про Наталію Розинську стали більше говорити як про письменницю, аніж телеведучу. Якось ми зустрілися після виходу лише двох її книг. І тоді вона ще вела програму «Знайдемо вихід». Ось про що погомоніли...

Їй лише 28, а за плечима багато пережитого, подоланого, досягнутого. Вона знає, що таке безгрошів’я, голод, як то – рости сиротою й овдовіти у сімнадцять... Змалку мріяла про стрімку кар’єру. Нині Наталія Розинська – одна з найуспішніших бізнесвумен українського телебачення, обличчя Першого Національного каналу, заможна й незалежна леді, мета життя якої – захищати беззахисних.

– Наталю, твоя програма «Знайдемо вихід» – це «збірник рецептів розв’язання складних ситуацій». Чому саме соціальна тематика тебе так бентежить?

– З дитинства я хотіла бути адвокатом, себто, захищати людей. На жаль, мене виховувала тільки бабуся, бо одинадцятирічною втратила батьків. Я не мала п’ять тисяч доларів для вступу до юридичного. Та оскільки добре вчилася в школі, мені вдалося пройти на факультет журналістики. Уже ставши журналістом, зрозуміла, що можу захищати людей незгірше, як адвокат. Щоправда, нині навчаюся на юридичному і, сподіваюся, моя дитяча мрія здійсниться. Отож, змалку бачила соціальну несправедливість, долала непрості умови життя, пройшла тяжкий кар’єрний шлях… Навіть вигадала такий термін, як соціальний шок. Відтак після кожного запису програми «Знайдемо вихід» перебуваю в отому шоці, але приходжу до тями й починаю працювати. Гадаю, якщо Господь дав мені цю місію, то маю її виконувати. До того ж, як на мене, це нормальна журналістська практика, тож усіх закликаю працювати саме так. Переконана, що журналісти – остання надія на справедливість громадян.

– З твоїх слів: «Завжди знала, що мушу допомагати людям». Чому мусиш?

– Бо й мені допомагали. І якби не ті люди, не знаю, що було б зі мною тепер… Коли на другому курсі вишу я прийшла на львівське телебачення проситися на роботу, то дуже хотіла працювати. Побачивши мій великий ентузіазм, мені не відмовили й на хабара не чекали – ці люди просто дали мені шанс...

– Що саме формувало твій сильний, міцний, сталевий характер?

– Тяжке життя. Ми жили на пенсію бабусі, що й нині живе у Львові, їй 84 роки. Знаєш, нині як спомин про ті часи чи то пак, як делікатес, їм варену картоплю в кожушках, посолену й з олією… А тоді ще була квашена капуста. І все. Бабуся хоч була на пенсії, але підробляла, щоб купити мені якусь одежину. Про це не забуваю. Але, попри все, я чудово вчилася в школі, щодня відвідувала хореографічну школу, багато тренувалася і знала, що в такому ж темпі маю продовжувати. Цьому мене навчила мати, сильна, харизматична жінка, яка з чотирьох років примушувала відвідувати оті гуртки, читати вголос книжки, себто, загартовувала. І саме для мами я хотіла бути кращою, аби похвалила, бо вона була дуже строга й хвалила мене рідко… Понад те, наді мною знущалися всі сусіди! Казали бабусі: «Заспокойте свою Наталку, бо, здається, в неї проблеми з головою!..» А я сміливо казала всім підліткам у дворі, що буду ведучою центрального каналу телебачення. І рада, що все склалося.

– Наталю, але як тобі вдалося не зрадити своїм переконанням, переїхавши до столиці і ставши заможною?

– Київ – це теж тривалий шлях боротьби. Тут я відкрила власну фірму й спочатку робила рекламні ролики, надавала якісь невеличкі інформаційні послуги. Відтак усе збільшувалося, і вже коли я досягла того, що змогла сама відкрити проект на Першому Національному, то у мене вже був офіційний спонсор – один із найпотужніших банків України. Тобто, я змогла забезпечити надходження коштів і до національної телекомпанії, і свого колективу: працювала як продюсер. Створювала багато проектів і на інших каналах, де знаходила й матеріальну, й ідейну підтримки. Одне слово, зробила багато, щоб досягти матеріальної незалежності, бо це особлива умова для жінки, яка не планує вийти заміж і повіситися на шию заможному чоловікові чи жити за рахунок чоловіка. У мене позиція жінки-європейки, яка сама себе забезпечує і на себе працює. Власне для цього я вирішила здобувати другу вищу освіту.

– Гадаєш, нині реально відкрити адвокатське бюро, яке допомагало б людям безплатно? Знаю, саме цього прагнеш...

– Відкрию спочатку невеличку адвокатську агенцію, де працюватиму і з заможними людьми за відповідну плату, і з середнім класом за помірні суми… Але якщо прийде людина, яка не зможе побороти несправедливість, якщо їй не буде кому допомогти, то я захищатиму безплатно. Це однозначно.

– Скажи, а чому саме УТ-1? Інші канали не пропонували вести, приміром, якесь гламурне шоу?

– Пропонували. Але працювати на приватних каналах легко й просто, а на державному – дуже складно. На приватних зірки спалахують, бо це комусь потрібно, відтак гаснуть, якщо змінюється власник каналу. До того ж, ведучий приватного каналу є абсолютно беззахисним перед роботодавцем. Я ж відстояла своє право на професію через суд на державному каналі попри те, що це дуже важко! Але тут це можливо. Тож, гадаю, це хороший полігон для сміливого, чесного журналіста.

– Наталю, вийшли у світ дві твої книги. Але, знаю, ідей маєш іще на п’ятнадцять! Про що вони будуть?

– Наразі шукаю можливості надрукувати уже написану третю книжку «В обіймах Ґанґу». Вважаю, тим, кому жити в Україні погано, треба їхати до Ґанґу, дивитися на індусів, які вони бідні! Але водночас щасливі, бо матеріальні цінності для них не є важливими. А ще дуже хочу написати про жінку, яка, втративши дітей, хотіла покінчити з життям, проте вижила, бо життя – найбільша нагорода, яку дав нам Бог. Ця книжка з оптимістичним фіналом, бо решта – песимістичні… Можливо, напишу щось на тему «Правда про українське телебачення». Тоді ви дізнаєтеся так багато!

– Чи вільне наразі серце Наталії Розинської? І якому чоловікові ніколи не бути поруч із нею?

– Якщо не розділятиме мої громадські, соціальні уподобання, активну життєву позицію, то такій людині точно немає що робити поряд зі мною. А мій обранець має бути сильнішим за мене. Такого знайти складно. Тому, я поки в пошуках…