«Найкращий захист від вроків – не вірити у них»

Двадцятишестилітній мольфар та екстрасенс Орест Стафійчук лікує хвороби та відганяє злих духів за допомогою білої магії.

 Хоч він народився і виріс на Львівщині, але називає себе карпатським мольфаром, бо саме на цій землі вчився чарівництву. Був знайомий із славнозвісним Михайлом Нечаєм, провів з ним багато годин за розмовами, але магії вчився від інших людей. Нині цей молодий ворожбит із виразними очима живе у Києві, приймає людей, допомагає їм завдяки примовлянням, заклинанням та молитвам. Орест Стафійчук брав участь у проекті «Битва екстрасенсів», увійшов до тридцятки найсильніших екстрасенсів сьомого сезону «Війна світів». Крім цього, був консультантом та зіграв одну з ролей у стрічці про мольфарів «Тіні незабутих предків», прем'єра якої відбудеться у червні цього року. Нещодавно Орест Стафійчук видав «Книгу порад карпатського мольфара», де розповідає про унікальне явище в культурі Західної України – мольфарство, ділиться великою кількістю примівок, прикмет, вірувань та практичних пояснень ворожіння.

– Оскільки я є мольфаром-практикантом та екстрасенсом, то стикнуся із тим, що багато людей багато чули про магію, читали, але дуже мало про неї знають, – каже чарівник. – Тому планую випустити серію книг, аби розповісти про цю науку детальніше, щоби кожна людина знала, як вберегтися від злої сили і злих духів. Бо цю науку добре знали наші предки, а ми призабули. Настав час, коли модними стали йога, фен-шуй, інші вчення, але маємо пам’ятати свою науку, культуру, звичаї, традиції, які магічно діють на нас, бо вони – у нашій крові.

«ГОЛОВНЕ ПРАВИЛО БІЛОГО МАГА – НЕ НАШКОДИТИ»

Про свої особливі здібності Орест дізнався ще в дитинстві. Тоді йому часто снилися віщі сни, а ще міг відчути: добра людина, чи погана.  

– Я завжди відчував пристрасть до ворожби та магії, – каже Стафійчук. – Гадаю, це у мене в крові. Змалку бігав до сусідки, яка вміла ворожити, крутився коло неї, спостерігав за тим, що і як робить. Пригадую, один хлопчик дуже мене образив, я на нього розізлився й він невдовзі зламав руку. Постійно відчував у собі якусь силу. І дуже боявся, щоб ця сила не була демонічною. Відтак багато їздив по монастирях, проходив вичитки, аби перевірити, чи немає в мені злого духу. Пропонували навіть стати священиком, але я зрозумів, що хочу у мирському житті допомагати людям. Можливо, у старості піду в монастир. Нині мольфарство – справа мого життя. Не впевнений, що створюватиму сім’ю, адже люди нашого профілю за старовинними правилами – самотні. Усю свою енергію маю витрачати на людей.

 Орест каже, що не заробляє на магії великих грошей, люди дають, хто скільки може. Ще коли їздив Карпатами і збирав інформацію, то зрозумів, що Богом усталені певні закони, аби світ правильно функціонував. Коли людина чинить недобре, то порушує цю гармонію й від цього отримує якісь хвороби та невдачі. Завдання мольфара – це виправити.

– Коли перейду 30-літній рубіж, то матиму право прийняти посвяту, після чого зросте моя сила, – ділиться знаннями. – Мені поки 26, але я маю певні благословення від тих людей, які передали мені знання. Саме їм я давав слово, що ніколи не шкодитиму магією. А коли порушу присягу, то в мене може зникнути сила. Головне правило білого мага – не нашкодити.

«ЗОЛОТО – МЕТАЛ НЕЧИСТОЇ СИЛИ»

 Орест Стафійчук духів не викликає, з душами померлих не спілкується, бо «це заборонено релігією». Не практикує він і любовної магії, не відворожує й не приворожує, бо «це насильство над людьми». Він хіба ділиться молитвами, завдяки яким можна відмолювати душі померлих, а відтак покращити свою карму. А ще люди в Карпатах навчили молодого ворожбита перекидати хвороби на тварин, і він це теж застосовує на практиці.

– Десь два роки тому дитина народилася з водичкою у голові, лікарі не могли нічим зарадити, тож я вирішив перекинути цю хворобу на корову, – ділиться деталями Орест. – Бо, як відомо, ще язичницькі мольфари приносили в жертву овець, баранів, таким чином задобрювали духів. Поганого в цьому нічого нема. Є різниця, коли ми вбиваємо тварину заради їжі, а коли – заради життя людини. Бо тварина після такого перекидання помирає. Отже, тоді я заговорив їжу з водою, дав корові і за кілька днів вона померла, а хлопчик у результаті видужав.

 Крім цього, Стафійчук лікує хвороби, заговорюючи воду, настояну на травах, викачує недуги яйцем, яке є символом життя. А ще – спалює вроки.

– Беру речі людини: чи шкарпетки, чи футболку, вони мають бути невипрані, щоб на них залишилися сліди хвороби, і з молитвою та заклинанням спалюю їх і перекидаю або на тварин, або на цвинтар, – деталізує чоловік. – Цвинтар – єдине місце на землі, де людина може поховати свої хвороби та проблеми. Там витають духи, стикається два світи, тому це місце дуже сильне і людина може скинути недуги як через мертвих, так і через копійки жовтого кольору. Останні символізують золото, а злі духи дуже на нього падкі. Золото – метал нечистої сили, яка й забирає негаразди. Ще в моїх руках є біотоки, тож ними теж трохи лікую, знімаю головний біль, болі у спині, в коліні… 

На завершення мольфар розповів про силу примівок. Мовляв, людині треба мати сильне біополе, а примівка це набір слів, що мають певну звукову вібрацію, яка добре впливає на біополе людини. Коли людина має сильне біополе, то її важко «скосити» проблемами чи недугами. Завдання мага – енергетично зарядити людину.

– Але нічого за раз не буває, – каже маг. – Одним уколом нічого не лікують: має бути система, аби  допомогти людині. До того ж допомогти можна лише тому, хто цього хоче. Ми є провідниками між людиною і Богом. Я побачу тільки те, що мені дозволить побачити Бог та вищі сили. Буває, дечого людині не треба знати, або заборонено. Усім кажу, що коли захочете, то самі собі допоможете. Для цього треба каятися у своїх недобрих вчинках, роздавати милостиню, щоб змінити карму, відмолювати себе від біди. Багато людей звертаються до мене, аби відробив пристріт. Але насправді це можуть бути вроки. Та коли собі сказати, що це пристріт, повірити в це, то негативні думки даватимуть певне енергетичне живлення, і  людина справді погано почуватиметься. Тому головний захист від вроків – не вірити у неї.   

Жанна КУЯВА, м.Київ, газета "Сім'я і дім"