Марія Миколайчук: «Коли Іван помирав, прошепотів: "Тепер я знаю, як знімати кіно»

«От нам уже й сімдесят, і я тебе вітаю… Мені так хочеться, щоб ти підклав своє плече і ми з тобою посиділи і погомоніли. Коли ходжу твоїм кабінетом, де ти працював, то заглядаю в твої очі на кожній фотографії! Таких очей, як у тебе, ні в кого немає! І я хочу, щоб ці очі дивилися на мене завжди: мені з ними легко жить. Дай, Боженько, тобі спокійної душі, хоча ти завжди був неспокійним, бо в тобі вирувала творчість. А це так здорово! Мені завжди з тобою було цікаво. І нехай усі ангели Неба будуть разом з тобою і сьогодні, і завжди… Я щаслива, що вдалося нам жити так, по правді, щоб не схибити в житті», – з цими словами вдова актора, народна артистка України, співачка Марічка Миколайчук звернулася до свого чоловіка зі сцени столичного театру ім. Івана Франка, де відбувся вечір, присвячений 70-річчю від дня народження режисера та сценариста Івана Миколайчука.

…Вони зустрілися у студії при Чернівецькому театрі: він, уродженець буковинського села із дивовижною назвою Чортория, вона – виходець із села Витилівки тієї ж Чернівецької області. З їх зустріччю пов’язана цікава, ба навіть смішна історія. Марійці у казочці дали роль жабки, а Іванові довірили квакати за цю жабу з-за лаштунків. «Це була така смішна історія початку їхньої великої творчості, – згадує художній керівник театру і режисер Людмила Скрипка. – Така кумедна, юнацька історія, яка переросла у величезне кохання». Відтак вони разом працювали у Чернівецькому театрі ім.Кобилянської, жили в одному районі: Марічка – з батьками й трьома сестрами, а Іван (четверта дитина з десяти у сім’ї) знімав кімнату.

– Вперше побачила Івана, пропрацювавши в театрі місяць, – згадує Марія Миколайчук. – Прийшла на репетицію, а там усі актори обступили високого стрункого парубка. Глянула на нього, – і як струмом мене пронизало, ніби стріли пролетіли між нами...

 Іван щодня проводжав дівчину додому. Якось, в обідню пору, стояли, балакали під хатою, а йшов Марійчин батько, запросив Івана до хати. Мати накрила на стіл…

– А як пообідали, мама каже мені: «Допоможи прибрати зі столу», – згадує пані Марія. – А Іван як підхопиться: «Мамо, я допоможу вам!» Вона засміялася: «Ще й не оженився, а вже мамою звеш?!». Але це їй сподобалося. Побачила, що ходить він із серйозним намірами. Побралися, як мали по двадцять один: Іван якраз знімався у «Тінях забутих предків». Після цього він став називати мене Марічкою.  

 У кіно Іван дебютував ще студентом. Загальне визнання Миколайчукові принесли ролі молодого Шевченка у фільмі «Сон» та Івана у «Тінях забутих предків». Він знімався одночасно (!) у цих цих двох стрічках, ще й навчався при цьому на другому курсі Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого.

 Про невимовну відданість Миколайчука своїй професії згадав один із творців «Тіней…», нині покійний Юрій Іллєнко у своїй книзі «Доповідна Апостолові Петру»: «Перед зйомкою епізоду, коли Марічка під час танцю під церквою у Криворівні непритомніє, бо вагітна, Іван отримав з села Чортория телеграму про смерть свого батька. Іван приховав від знімальної групи ту телеграму, щоби не зірвати зйомку, і знімався в сцені свого смертного танку в ту мить, коли ховали його батька за сто кілометрів від Криворівні. Під час зйомки Іван, а не Марічка, дійсно знепритомнів. Параджанов зупинив зйомку на другому дублі, прочитав телеграму, що випала з рук актора, просто в ігровому костюмі силоміць всадовив Івана в свою машину і наказав водію не зупинятися аж до цвинтаря, де вже було поховано Іванового батька…

Іван був красивим, як Бог, як саме життя. Без пафосу. Глибинно. Бо глибина не відає пафосу. В ХХ-му столітті найбільша втрата України – це передчасна смерть Івана Миколайчука».

«Тіні забутих предків» здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 гран-прі) у 21 країні й увійшли до Книги рекордів Гіннеса! Потім були «Комісари» (1970), «Білий птах з чорною ознакою» (1971), «Пропала грамота» (1972) і багато інших, у яких акторський геній розвинувся до сценариста та режисера. Так зявилися відомі стрічки «Вавілон ХХ» (1979)…

            ***

– З молодості Івана мучив сильний біль, а в тридцять лікарі встановили діагноз – виразка шлунка, – згадує Марія Миколайчук. – Надто під час роботи над «Вавилоном ХХ» він часто скаржився на шлунок. Після цієї картини йому й зовсім стало погано… В останній рік життя Іван сильно хворів. Коли лежав удома, я перенесла його канапку з кабінету в кімнату, де стояв телевізор, аби трохи відволікти від болю. Сам перейти він не міг, узяла чоловіка на руки, а він каже: «Бачиш, замість того, щоб я тебе на руках носив, ти мене носиш». Дійшли до люстерка, Іван подивився у нього й сказав: «О-го-го, Іване Васильовичу, поганi справи...» Він відчував наближення смерті. Якось уранці покликав мене дзвіночком. «Що таке?» – запитую. Він прошепотів: «Нам сьогодні 25». Голосу в Івана тоді вже не було. Попрохав: «Нахилися». Я нахилилася… Він мене поцілував. Я не змогла стримати сліз. Двадцять п’ять років спільного життя... А через чотири дні Іван помер. Останніми його словами були: «Тепер я знаю, як знімати кіно!» 

 Іван Миколайчук помер у 47 років, як Шевченко, Стус… У спадок лишив 34 кіноролі, 9 сценаріїв, дві режисерські роботи. Його обожнювали глядачі. Через те, що його особливий погляд справжнього українця кликав за собою, піднімав люд, йому не дозволили грати роль ворога радянської влади Ореста Звонаря у «Білому птаху…», яку написав для себе. За життя звання народного артиста Миколайчуку так і не присвоїли, як і Шевченківську премію, що її отримав посмертно. 

Іван Миколайчук – про справжні цінності:

«З роками я зрозумів, що немає жодних підстав червоніти з приводу свого сільського походження, що навпаки зв'язок із селом – моє щасття, мій золотий запас».

«Чи потрібно якось спеціально турбуватися про те, щоб рятувати традиційну культуру? Мені здається, що ні. Рятувати треба душу народу, душу своєї нації. Всі найбільші цінності – в серці народному. Якщо збережемо духовне здоров'я, то не загубиться і його традиційна культура».

«Головне – врятувати саму людину. Підтримати її. Зміцнити її віру в добро, в милосердя».

«Європа вже тепер наряджається в національний одяг, намагається відродити традиційні ритуали. І це не тільки інтерес до етнографії, гри в минуле. За цим – серйозний потяг до справжніх і глибоких цінностей, з якими Європа свого часу поспішила розлучитися».

Богдан СТУПКА: «Я перейшов дорогу Миколайчуку»

– В юності дивився всі фільми за його участю і мені здавалося, що це мій друг, якого добре знаю. Пригадую, як у 1964-1965 роках служив у Прикарпатському ансамблі пісні і танцю, і своєму товаришу Ференцу годинами розказував про Миколайчука, мовляв, ми добрі знайомі. І от у Чернівцях, після фільму «Сон» виступав Іван, а Ференц мене у бік штуркає і каже: «Іди привітайся з другом!». Я ж викрутився, мовляв, та він такий зайнятий! А насправді ми не знали один одного… Але коли того ж вечора ми йшли вулицею, назустріч нам ішов Миколайчук! Ференц знову мене у бік штуркає: «Іди привітайся з другом!» Що мав робити? Підхожу, вітаюся, розповідаю, що я актор-заньківчанин, нині служу в армії й відходжу. А Ференц сміється: «Щось швидко ви з другом поговорили…» Але я був такий гордий, що поспілкувався зі своїм кумиром! Це була наша перша зустріч. А друга відбулася під час знімань «Білий птах з чорною ознакою», то мій кінодебют. Так сталося, що роль Ореста Дзвонаря Миколайчук написав для себе, але тодішні партійні боси не дозволили актору з блакитними очима, який нещодавно зіграв Шевченка, грати роль ворога радянської влади, постановивши: «Там є хлопець із чорними, колючими очима – от хай він і грає!» Так проти волі я перейшов дорогу Миколайчуку. Але він на мене не сердився, навпаки дуже допомагав, підказував, а потім, мов Нострадамус, пророкував, що ця стрічка змінить моє життя, що матиму успіх і любов глядачів. Отак Миколайчук став для мене не тільки вчителем у кіно, а й другом у житті!