Марія МАТІОС: «Я мала б народитися чоловіком!»
…Тільки-но вщух грудневий скандал щодо «незаконного» звільнення Марії Матіос із посади заступника голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (це зробив новообраний голова цього комітету Борис Олійник. Нині триває судовий процес, позаяк письменницю «звільнили з роботи, коли вона лежала у лікарні»), як стало відомо про чергову, не менш вражаючу новину. Письменниця Марія Матіос заявляє про політичне переслідування її з боку Генеральної Прокуратури України! Міліція «за дорученням ГПУ» розшукувала її у львівському видавництві «Піраміда», щоб «вилучити з продажу примірники книги «Вирвані сторінки з автобіографії», та завітали в будинок, у якому родина Матіосів винаймала квартиру, та показували її колишнім сусідам розпорядження Генпрокурора і ксерокопії сторінок книжки письменниці…
Тепер стає зрозумілим, чому нещодавно під час розмови з ЖК пані Марія зізналася, що «мала б народитися чоловіком». Утім говорили ми не про прикре, що, сподіваємося, неодмінно минеться в житті улюбленої письменниці, а про вічне, що без нього ніхто з нас не став би тим, ким є – про РОДИНУ.
«ГОРЯНИ ВИТРИВАЛІ І ТЕРПЕННІ»
– Пані Маріє, ви народилися у день Святого Миколая. А кого вважаєте своїм найбільшим покровителем?
– Думаю, то хіба для моїх батьків щось означало… Я ж вважаю, що мала б народитися чоловіком. Люди, які виросли в горах, витривалі й терпенні, тобто мають дуже багато терпеливості. А сміливість, про яку кажете, радше відображає мій світогляд, громадянську позицію. Стосовно покровителів, то, звісно, хтось є там, на небесах, а провайдером між ними і мною, певно, є мої батьки.
– Ви добре знаєте історію своєї родини: із 1790 року…
– Знати про своє коріння – це неймовірне багатство! Таке, яке ніхто не може одібрати. Я називаю себе олігархом у знанні свого родового коріння. Бо відаю його на 220 років углиб! У мене тільки по материній лінії 68 Матіосів! Це дуже, як кажуть на Буковині, помічне для мене, як для людини. Бо відомо за ким іду, хто був переді мною, чиїми слідами прямую, хто були ці люди, що вони робили доброго чи поганого… І це така розкіш, такий маєток, якого ніхто тебе не може позбавити. Це як мур захисний, як оберіг, як нагадування.
– Але чому нас так мало навчали знати й дізнаватися про свій родовід?
– Я не можу сказати, що й нас так дуже вчили. Зізнаюся, у радянські часи знати про себе дуже глибоко не заохочувалося, тому виросло покоління, яке й діда свого не відає! Щоправда, багатьох людей не можна звинувачувати у цьому, бо такими були обставини. Вони не могли знати своїх пращурів через голод, репресії, іноді батьки оберігали дітей від зайвих знань. От, скажімо, ті, хто був із родин священиків, репресованих чи померлих від голоду. Очевидно, батьки мовчали й не передавали цих знань.
Але в людини настає такий момент, коли вона хоче дізнатися про себе дуже багато: звідки, хто її пращури… Якось до мене підійшла жінка і сказала, плачучи, що ніколи про це не думала, а коли прочитала мої твори, то й собі захотіла дізнатися про родину, аби передати це дітям. Хтось має підштовхувати. Може, письменник і є отим дзвонарем.
«МОЛОДЬ САМЕ ТАКА, СКІЛЬКИ МИ У НЕЇ ІНВЕСТУЄМО…»
– То, може, у школі треба дедалі частіше нагадувати: хто ти і чиїх батьків-дідів?
– Безперечно! От я нещодавно була в Австрії. Там геть по-іншому побудовано систему освіти. Протягом тижня у школярів екскурсії музеями, наступний присвячують краєзнавчим заняттям, уроки історії вулиці, на якій проживає ця дитина, третій тиждень – відвідування оперного театру, четвертий – драматичного. Дитина звикає жити в системі пізнання світу, культури тощо. Не за принципом «живи на повну»… Про це треба не лише в родині дбати. Бо якщо родину ніхто не навчив, і школа не навчила, і нема внутрішньої потреби, то де візьмуться ті, хто цікавитиметься своєю історією? Але, знаєте, ми не можемо дорікати молоді, що вона погана, гірша, ніж ми, бо є така дисгармонія поколінь чи антагонізм. Гадаю, молодь саме така, скільки ми в неї інвестуємо. Якщо добре інвестуємо, то й озветься добре, а коли погане...
– Як вам сучасні сім’ї? Ота демократія, свобода у стосунках?
– Усе залежить від того, яку людина для себе ставить планку, яке має уявлення про родинні цінності. Ось я недавно була в Туреччині на міжнародній конференції з проблем сім’ї, релігії і традицій. Передусім людина ставиться до своєї родини так, як ставилися до неї в її родині.
Я не знаю, що таке демократичність чи деспотія в сім’ї, усе залежить від тієї сили, яка або єднає людей в родині, або роз’єднує.
– Не вважаєте, що мине кілька років, то молоді зовсім перестануть офіційно одружуватися?
– Я не вірю в це так само, як у те, що не буде паперових книжок. Вони будуть завжди і можу пояснити, чому. Людина має потребу тримати в руках те, що дає їй плід пізнання. Як-от яблуко Єва дістала. Хай які модерні трансформації з родиною відбуваються, мені видається, це той інститут, що його не зруйнувати.
«ЛЮДИНА ЖИВЕ ДОТИ, ДОКИ ПРО НЕЇ ЗГАДУЮТЬ»
– Ви згадали про деспотію… Чи погоджуєтеся з Піфагором, який сказав: «Бережіть сльози ваших дітей, аби вони проливали їх на вашій могилі»?
– Красиво звучить, але я так печально не дивлюся на це. Діти плачуть не тільки від нещастя, від біди. Коли мій син був маленький, десь сім чи вісім років мав, прийшов додому і ридма ридає, але не від розпачу чи розпуки, а від того, що знайшов пораненого песика і так йому було його шкода! То я не знаю, чи такі дитячі сльози треба берегти, бо вони природні. Вони очищувальні! А я не хочу, щоб мої діти плакали за мною. Хай краще згадують. Людина живе доти, доки про неї згадують. Можна п’ять хвилин поплакати, а наступного дня зробити якусь геть погану для родини річ.
– Які родинні поради, настанови ви передаєте і своїм дітям?
– Найкраще виховання – це власний приклад. У мене ніколи не було кращих вчителів, окрім батьків. Це бездоганні батьки. Згадую радянські часи, бідність, але вони бездоганно виховали трьох дітей, бо, окрім того, що дали освіту, возили нас до театру! Я до школи не ходила, а в обласному театрі була, розумієте?! Мама позичала гроші, щоб повезти нас на екскурсію до Києва, навіть до Москви, яка здавалася недосяжною, ми й там побували! Мого діда писарем називали, хоч він хрестиком розписувався, грамоти не знав, а його двадцять п’ять літ поспіль обирали сільським головою! А бабуся, яку Соломоном називали, мала чотири класи румунської школи, а афоризмами говорила! Звісно, талант Бог або дає, або ні. Але ще дають батьки, виховання, власна праця. Тому треба любити всіх тих, хто коло тебе. У мене син – дуже хороша дитина, юрист, і невісточка хороша, щебетуха така. Я інколи кажу: «Ой Боже, якби мала доньку, то, мабуть, удвічі швидше старіла б. Бо не знаю, як у теперішньому часі виховувати дівчину?!»
http://www.simya.com.ua/articles/57/39213/