Ліна Костенко: "Якщо любиш свою землю, то просієш її всю через пальці"
Презентуючи книгу «Зоря на ім’я Полин: пам’ятаючи Чорнобиль», Ліна Костенко поділиться думками щодо нашого сьогодення.
«ЧОРНОБИЛЬ – ТО ВЖЕ БІЗНЕС»
До чорнобильських проблем я маю стосунок з 1991 року. І знаю: хай скільки говориш, скільки звертаєшся, нічого не допомагає. Двадцять п’ять років – це ж чверть століття! А сьогодні ті самі балачки, що були двадцять п’ять років тому.
Чорнобильську АЕС закрили 15 грудня 2000 року . Робили це у Палаці «Україна» під фанфари, співалося «Чорнобиль forever!», говорилося: дамоклів меч, який нависав над Україною, вже не хилитається. Що ж ми маємо? Відзначили і все. І роз’їхалися. Церква, у якій служив московський Кирило, – це Свято-Іллінська церква у Чорнобилі. Я її добре знаю відтоді, коли туди привозили тих старих, що доживають віку у Чорнобилі. Вони співали деренькучими голосами. Це було таке неймовірне, справді народне дійство. І там служив отець Федір. Йому було під дев’яносто літ. Він виходив за місто Чорнобиль, чекав якоїсь попутної машини, щоб людей, які йшли на той світ, причастити. У цього чоловіка не було зайвої сорочки. А на День Перемоги він поверх ряси одягнув піджак, на якому був цілий ряд фронтових нагород. І він проголошував уже не проповідь церковну, а світське звернення. Я не раз була на Всеношній у тій церкві. Там ліквідатори, уже дорослі люди, проходили хрещення. Там наверталася душа до чогось високого. А потім… Потім одремонтували церкву, пофарбували, позолотили, паперть поставили – старенькі люди вже не піднімуться на ту паперть, треба сходи долати. А отець Федір помер… Тепер під церквою мерседеси, хонди. А прихожани старенькі вже й не доберуться туди, та й кому вони там потрібні!? Я стою на Всеношній, а переді мною потилиці… Знаєте, такі специфічні потилиці крутих. З 1991 року я стояла у цій церкві на Всеношній! І коли ти бачиш у церкві крутих, то розумієш, що для багатьох Чорнобиль – то вже бізнес. Знаєш, де яке залізо вкрадене, де які сосни спиляні, де приймальні пункти металобрухту...
«ВДЯЧНА ЯПОНЦЯМ ЗА УРОК ШЛЯХЕТНОСТІ»
Японці через місяць вибачилися перед народом за те, що вони не все сказали, дещо приховали… Вони цілий місяць не казали народу правду. А ми на двадцять п’ятому році ми досі не знаємо правду про Чорнобиль! А пора вже все знати б. Увесь цей час у нас відбувається те, що я називаю дискретне щеплення сволочизму. Робити сволочні вчинки – це не порядно і жахливо. Але не чути справжніх проблем – це теж сволочизм…
Чому вибухнув реактор у Чорнобилі? Причин багато, одна з яких – недбальство. Багато років тому на Хмельницькій АЕС сталася пожежа через те, що хтось кинув недопалок на ганчір’я, яке лежало в кутку атомної станції. На Рівненській атомній було порушено десять кримінальних справ: якісь типи без ліцензій, без відповідної освіти працювали там і могли зробити що завгодно… А на яких ґрунтах побудовані станції?! Хто це все аналізував? У 1984 році четвертий енергоблок, цей монстр, був запущений, а в 1986-му він вибухнув. Скільки ж він пропрацював, скільки ж він дав користі цьому народові, цій державі?! Він пропрацював пару років, вибухнув, а результатів на сотні, на тисячі років.
І хіба то розумно, маючи Чорнобиль, відкривши інші атомні станції, продавати електрику за границю? А продаємо ж дешево. При такій біді продавати? На чому заробить Україна копійку? На крові своїх людей?
Кращі хлопці і дівчата йшли працювати на ЧАЕС. А які розумні були ядерники! А тепер скільки мозків виїхало з України?! Якщо, не дай Бог, щось вибухне, які мізки рятуватимуть Україну?
Я вдячна японцям за «урок шляхетності». У нас же не чути справжніх новин, Україну вже давно накриває цунамі брехні. Чорнобиль нам ще принесе дуже багато горя…
Ми так довго готувалися до річниці катастрофи. Мала бути велика міжнародна конференція, де повинні були ставити серйозні питання, виступати вчені люди, я думала, може, з’ясується ціла низка аспектів: і техногенних, і культурних… Коли ж чую: конференція… донорська! Що це таке? Це конференція, де просто збирали гроші. Зібрали скільки, 550 мільйонів? Мало, треба 740!
Я вдячна людям в Італії, які цікавляться нашими проблемами. Японський Посол при такій біді, яку вони мають, сказав, що Японія не відмовляється від своїх зобов’язань перед Україною, буде надалі помагати Україні в її атомних проблемах… Думаю, нині навпаки всі мають Японії допомагати. Але дивіться, яка шляхетність! А італійці видають книжку «Зоря на ім’я Полин…», яка робить дуже велику справу.
«СВОЮ ПРОГРАМУ Я ВИКОНАЛА»
До 25-ї річниці я мала видати свої «Чорнобильські повісті». Але книгу поділила на дві частини. Одна про роботу в експедиції, друга – про мої особисті переживання від походів втраченими землями. Бо думаю часом, яку роботу ми робимо в них? От вікна побиті в хаті, підлога в снігу, а ти отак протираєш той льодок і дивися, а там фото людей, що тут жили. І ти відновлюєш образ свого народу. Або фото села, яке ще було живим. Віртуально воскресаєш Україну. Це і є екстремальне народознавство, як його називаю...
От ми їздимо й складною місцевістю, часом за гілля хапаєшся, щоб пролетіти над якимсь проваленим льохом, де висока радіація. І ніхто ноги не зламав. Гартуєшся. Нам же там чіпляли накопичувачі. Думаєте, хоч раз перевірили? Американці в Києві чіпляють накопичувачі під краватки. А нас у Чорнобилі не перевірять! Але ми тим не переймаємося. Якщо любиш свою землю, то переміряєш її всю, просієш через пальці, промацаєш, де можна жити, де ні.
Ще одна проблема – цвинтарі у чорнобильській зоні. Там завжди навесні село мертве, а цвинтар… живий. Це дивовижно. Треба створювати карту цвинтарів, бо все позаростає, люди могил своїх предків не знайдуть! Покинуті цвинтарі – це дуже страшно. Коли підходиш до зарослого хреста, і бачиш: на тебе з бур’янів дивляться очі твого народу. А ви кажете, імідж України. Наш імідж у тому, щоб ми не забували своїх предків, щоб ми думали про майбутнє… Я ж свою програму виконала.
А чи страшно мені було? Не знаю, в мене нема відчуття страху. Чи мені від природи не додано, чи десь я щось переборола. До речі, коли починається радіація я починаю кашляти. Але, вважаю, не треба боятися. Бо, переконана: у кожного, хто робить добру справу, є вищий охоронець.