Ліна Костенко: "Докотили Україну до прірви! Треба рятувати, бо втратимо..."

Напередодні Нового року легендарна українська поетеса Ліна Костенко видала перший за останні двадцять років твір. У свої вісімдесят вона дебютувала як прозаїк – роман «Записки українського самашедшого» писала упродовж останніх дев’яти літ.

Ліна Костенко про довгождану книжку, «специфіку українського божевілля», сучасну молодь, російську мову…

 «АБО БОРОТИСЯ, АБО ВІШАТИСЯ, АБО НИДІТИ…»

– Я дуже давно хотіла написати «Записки українського самашедшого». Гадаю, наше божевілля має свою специфіку. От усі ті розмови про меншовартісність – це все схибленість, але цього ніхто не помічає. Треба бути «самашедшим», щоб жити божевільним життям цього світу. Подій сталося страшно багато, нерви у мого героя зривалися, бо справжня людина не може витримати того, що робиться. Вона або бореться, або вішається, або нидіє. Мій герой не з тих, хто бореться. Але і світогляд його не мінявся. Бо чого ви думаєте, що світогляд – це щось теоретичне? Це любов теж. Якщо людина щось любить, у щось вірить, тоді буде міцний світогляд. То в нашому парламенті так буває, що їхав на одній партії, а змінив світогляд – і вже на іншій...

«МИ ЖИВЕМО, ЯК У ПОПЕРЕДНЬОМУ СТОЛІТТІ, ЩЕ Й БУКСУЄМО» 

– Зізнаюся, я не належу до тих парнокопитних, які хвицають не подумавши. Мені було дуже шкода свою рідну незалежну державу, не хотілося писати чогось прикрого. І я стримувалася. А тут якраз настало третє тисячоліття. Пам’ятаєте, як казали, що так важливо перейти цей рубікон? А нині про цей перехід забули – усі живуть, як у попередньому столітті, та ще й буксують. Шкода, що забули. Тож мені захотілося дослідити, як людство й Україна входять у третє тисячоліття – день за днем, та співвіднесення України зі світом, людини з Україною й зі світом. Книжку написано від чоловіка. Це не жіночий роман. Коли починала роман, виникла перша фраза, яку міняти не захотіла. Мій герой сказав: «Я завжди був нормальною людиною». І так почався чоловічий роман. Від «Записок українського самашедшого» відбрунькувався ще один роман, уже жіночий, бо в мого героя є дружина. І я з полегкістю паралельно писала другу книжку.

«ТРЕБА ВИСТРЕЛИТИ З ПІСТОЛЕТА Й ПОБІГТИ…»

– Ми вже у третьому тисячолітні, минає двадцять років незалежності України. І рано чи пізно, але історія буде осмислювати, яку літературу дала незалежна Україна. У нас є дуже талановиті молоді письменники, але чомусь вони називають себе «сучукрліт»! Неприємне слово. З якої-то речі ті талановиті люди, які роблять літературу, ідуть на такому недоброму тлі?! Так само вони використовують означення слова з префіксом «пост», наприклад «постмодерн». Але «пост» – це після. А попереду що? Мені особисто вже набридло. Нам треба вистрелити зі стартового пістолета й побігти. Бо перш ніж підходити до фінішу з поразкою, треба вийти на старт нам усім і думати про перемогу...

«А ЧОГО ЦЕ МОВА СТАЛА ПОЛІТИКОЮ?»

– В Україні мова стала політикою. У цьому весь парадокс. Хто має право? Мова завжди була способом спілкування, а в нас це фактор відчуження. Безглуздя! Погано я ставлюся до теперішньої ситуації, вона огидна. Якби ж вони хоч російською вміли говорити. Бо коли я слухаю парламент, виписую їхні балачки. Це дуже страшно. Одне слово, мова має бути виведена з площини політиканства. Це навіть не політика. І ми всі мусимо взятися розв’язувати цю проблему…

«НАСТАВ ЧАС СМІЯТИСЯ, А НЕ НИДІТИ!»

– Я завжди працюю. За час, поки писала роман, написала дві книжки віршів. Знаєте, прозу страшно важко писати. Вірші пишуться паралельно, і я зрозуміла, що, ой, це лівою рукою пишеш, бо живеш-чуєш віршами, сам їх пишеш. А тут – тебе пише… І ще документально-експедиційну чорнобильську книжку хочу завершити, бо з 1995 року працюю в чорнобильській експедиції. За ці роки набралося стільки матеріалу! Не скажу, як називається книжка, бо називається вона дуже весело. Одне слово, настав час сміятися, дорогесенькі мої, а не нидіти. Бо витримати суспільство, яке весь час стогне, парламент, який весь час говорить про пенсії. Так, треба старим допомогти, але майбутнє за молодими, а вони виїжджають! Розумні, талановиті люди.

«ОТ Я І РОЗСЕРДИЛАСЯ!»

– Специфіка українського божевілля така ж, як і сто років тому. Нині не бачу великих змін. Проблеми – це як божевілля, тільки буйних виліковують, а тихопомішані – це вже навіки. У мене враження, що українські проблеми – це тихопомішаність, яку важко вилікувати, але треба. Я спробую. Не треба боятися.
У нинішній моральній катастрофі винуваті не тільки вороги, а часто самі українці, навіть патріоти. От я й розсердилася, і казатиму прямо...
Мені дуже тяжко, коли справджуються мої прогнози. А ще 1993 року я написала: «Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую». Я сказала, чому не буду присутня в цьому суспільстві якийсь час: «Не хочу грати жодної з ролей у цьому сатанинському спектаклі». Мене не було. І також там було написано: «Декоративна незалежність ворушить вусами вві сні». У нас усі ці роки ворушила вусами декоративна незалежність. А дехто спав. І патріоти спали. Там у мене був ще один тяжкий рядок – власне, вірш з одного рядка: «Покотили Україну до прірви». Так-от, мені треба було зрозуміти, що докотили Україну до прірви. Але вголос мені не хотілося цього казати, і всі ці роки я промовчала. Нікому не заважала, ви помітили. Я зовсім не заважала ані літературному процесу, ані політикам, нікому. Але я дивилася і розуміла, до чого йдеться. Це дуже тяжкий стан. І оце, власне, результат. У цій книжці є частина цього результату: як я ці роки перемучилася і думала, до чого йдеться. Тепер дійшло вже. Треба це перебороти, бо втратимо Україну. Це абсолютна жорстка правда. Одне слово, нам треба утриматися над краєм прірви… Я повертаюсь. І вже не стоятиму осторонь.

http://www.simya.com.ua/articles/50/