«Гойдалка дихання»: тільки б не зістрибнути з життя

Якось Андрій Кокотюха сказав, що література, як і телебачення, – розвага для людини. Тільки одні розважається, читаючи комікси, інші – детективи, треті – легкі любовні романи, а четверті – страждальницьку, трагічну й щемну прозу. Бо й так. Ми ж здебільшого читаємо не те, що в моді, або на часі, чи щоб «бути в курсі». Для цього можна просто «задля людського ока» купити книжку й продивитися «по діагоналі» кілька сторінок... Натомість читаємо ми те, що подобається саме нам (незалежно від вподобань подруги чи кавалера), те, що до смаку, до душі.

Так от роман німецької письменниці з румунським корінням Герти Мюллер, лауреата Нобелівської премії з літератури 2009 року «Гойдалка дихання», припав мені саме до смаку. (Бо, як на мене, душу зазвичай бентежать речі, події, які поруч, долі, суміжні з твоєю). І якщо хтось зауважить, мовляв, як може бути «до смаку» читання про голод, біль, смерть і страхіття таборів, то якраз у «Гойдалці дихання» усе це зображено на такому глибокому рівні, що, читаючи, ти не встигаєш сягнути самого дна, звідки нелегко вибиратися (як то буває після прочитання творів у стилі жорсткого реалізму). Але там очевидне інше: разом із головним героєм ти настільки віриш у порятунок, прагнеш його, що найприкріші моменти не дозволяють тобі закрити книжку, взяти іншу, легшу у сприйнятті. Крім того, неможливо не захопитися величезною кількістю образів-метафор, що ними густо встелений текст, і завдяки яким ти пізнаєш не лише сутність в’язня-головного героя, а загалом надзвичайної людської природи.

 Наскільки людина спроможна переінакшитися у стані безвиході, неволі, самотності… Як безповоротно трансформується її свідомість, розум, звички, поведінка, – у цілому життя, яким ти якраз не керуєш: замість тебе це роблять інші. І коли воно, життя, таке хитке й подразливе, що залежить від зайвої ложки зупи чи крихти хліба. І лише дихання – єдине, що віддаляє тебе від межі, за якою смерть. Проте, в умовах, де ти «спрацьована робоча худоба на двох ногах», дихання також, як і життя, – нестійке і хистке: от, як гойдалка…

«Ми живемо так, як того хоче цемент, – розповідає герой. – Сліпі від голоду, змучені тугою за домом, ми випали з часу і з себе самих, світ забув про нас. А ми про нього… Тут, у таборі, взагалі не йшлося про час, а тільки про те: зозуле, як довго мені ще лишилося…»  

  «Гойдалка дихання» присвячена темі таборів і прямо стосується України. Сімнадцятирічний румунський німець Леопольд Ауберг 1945-го, після Другої світової війни потрапляє у трудовий табір на Донеччину. Протягом п’яти років він разом із «випадково зібраною разом публікою» змушений виконувати примусові роботи задля відбудови СРСР.

«Ми нумеровані, а не звичайні люди», – каже Леопольд. І за роки настільки зв’язався з "янголом голоду", «злодієм, який краде мозок», що він навіть на волі переслідуватиме, більше уже не відпустить.

«…Ми носили за собою такі зголоднілі піднебіння, що кожен крок відлунював аж у роті. Череп ставав прозорим… Я буквально їм саме життя, відтоді як не мушу більше голодувати…»  Такнаскрізно описує свої відчуття герой. «Я їв слину з вечірнім димом і думав про смажені сардельки... Голодом очей я їв жовті язики полум’я, а голодом рота – дим…» А щоранку, під час переклички, він шукав «на небі закуток посеред хмар, на який можна повісити свої кості...»

Жахливо, але, попри все, він «волів краще продовжувати голодувати, мерзнути і працювати на росіян, ніж бути розстріляним».

Перебуваючи на засланні, Леопольд добре запам’ятав прощальні слова своєї бабусі: «Я знаю, ти повернешся». Ці слова супроводжували його усі роки в таборі, протидіяли «янголу голоду»… Втім, тут не було найважливішого: почуття гідності, відчуття дому, родинних цінностей, того, що й тримає людину на землі, не руйнує її…

 Повернувшись додому, хлопець зауважує: це інший світ, де йому вже немає місця.

«І через 60 років мені сниться: мене депортували вдруге, втретє, а іноді всьоме… І через 60 років я їм усіма порами шкіри… Я їм з таким задоволенням, що навіть не хочу помирати, бо тоді не зможу більше жити…»

Леопольд не зміг облаштувати своє особисте життя, налагодити стосунки з рідними. Він інший, уже не той, і живе не тим.

 «Чому я хочу вночі мати право на своє приниження. Чому я не можу звільнитися. Навіщо змушую табір належати мені… Мій мозок узалежнився від принижень… Я дихав по-російськи…»

Табірна машина – нещадна. Проїхавши по сотнях людських доль, годі позбутися травм.

І боляче, бо то – реальність нашої історії. Таке було і з нашими попередниками…

«До зневаги швидко звикаєш», – підмічає герой Герти Мюллер. Чудове попередження, як на мене...   

…

Окреме захоплення хочеться висловити Наталці Сняданко, яка переклала українською «Гойдалку дихання». Після «Витівок кепського дівчиська» Льоси, теж фолівського виробництва й редакторства, читати цей текст – одне задоволення! Велика різниця – текст перекладений з оригіналу і просто – з російської...

 Виписані фрази:

1.Щоб тобі пощастило, ти мусиш мати мету.

2.Зарозумілість приходить перед падінням.

3.Не можна починати плакати, коли маєш для цього забагато причин.

4.Вночі можна бачити сни, тільки якщо ти достатньо втомився удень.

5.Страх не вміє пробачати.