Андрій Куликов курить тютюн, не їсть м'яса і їздить до дружини у Лондон

Спостерігаючи за цим харизматичним, врівноваженим, упевненим у собі чоловіком, годі припустити, що в реальному житті він не лише затятий грибник та шанувальник рок-музики, а й невиправний оптиміст і романтик! «Так, я вдаюся до сюрпризів, купую коханій квіти, збираю плюшевих ведмедів… А ще такий сентиментальний! Дивлюся телесеріали й часто плачу через якийсь фільм...» – зізнався ЖК ведучий програми «Свобода слова» на ICTV Андрій Куликов. 

«Я ЗАБУВ СМАК М’ЯСА…»

– Андрію, то ви, мабуть, ностальгуєте за юністю?

– Зовсім ні. Як людина, що 43 роки прожила в Києві (це я віднімаю вісім із половиною, які пробув за кордоном), прикрість відчуваю хіба через те, що багато того, поміж чого зростав, нині вже немає... Та лишилися люди, які в ньому живуть, додалися й ті, які перетворюються на киян. Гадаю, це місто має таку потугу, що дуже охоче приймає тих, хто приїжджає з добром, і потихеньку виправляє тих, хто прибуває з іншими намірами. Цей процес повільний, але він триває...   

– А як порятуватися у такі песимістичні часи? 

– Завжди кажу колегам, студентам, що журналістові неодмінно треба мати ще одну професію. Як на мене, то журналістами мають ставати з огляду на досвід життя, за покликанням. Себто люди, що вже мають якусь спеціальність – робітничу, економічну, інженерну, на яку можна обпертися у важку хвилину. Друга професія – це рятівний круг. За життя мені доводилося двічі кидати улюблену роботу, хороші посади і по півроку не працювати в журналістиці, на телебаченні. Та оскільки я ще й перекладач, то це мені допомагає…

– (Дістає з кишені пакунок з тютюном і скручує сигарету. – Авт.) Вас не влаштовує український виробник?

– А, ви про це… (Сміється. – Авт.) Ця історія пов’язана з фінансами. Коли 1992-го приїхав працювати до Британії, – а тоді долар не кожен українець у руках тримав, – найдешевші сигарети коштували там два фунти, себто чотири долари. От я й знайшов тютюн, що втричі дешевший... Тоді це було суто економічне рішення. Але за три з половиною роки так звик, що й до сьогодні курю саме тютюн...

– Їздите на метро, тролейбусами, курите тютюн… Який ви економний! А те, що стали вегетаріанцем, теж пов’язано з грішми? 

– Ні. Моя дружина вельми серйозно ставиться до релігії. Коли я вкотре приїхав до Лондона, де вона живе, то вона постила. Я теж до цього вдався, а відтак не зупинився... Насправді мені так цікавіше. А ще я затятий грибник!

– І жодного разу не спокусилися поласувати смачною куркою?

– Ніколи! Коли голодний, то найбільше кортить з’їсти грибочків. До того ж я вже забув смак м’яса...

– Кажете, обожнюєте збирати гриби… Чи означає це, що любите самотність?

– Я не люблю самотності, просто обставини складаються так, що здебільшого я самотній. А ще, гадаю, краще вмію слухати, ніж розповідати, тому за роки виробилася звичка більше приймати, ніж віддавати...

«Я НЕ З ТИХ ДІДУСІВ, ЯКІ В ЦІЛКОВИТОМУ ЗАХВАТІ ВІД ОНУКІВ…»

– Андрію, як частоше їздитимете до дружини та молодшої доньки? 

– Оскільки це бувало раз на два місяці, то поки можу дозволити собі такий темп... Головна перешкода – ритм програми, який не дає надовго до них полетіти. Бо два-три дні – це лише ятрити душу... Торік узимку літав до Лондона на два тижні, і ми чудово провели час. А влітку Тоня сюди прилітає...

– А чому дружина вирішила бути за кордоном? Адже покидати Україну ви не збираєтеся...

– Так. Вважаю, що для людини дуже багато важить робота, передусім улюблена і яка дає змогу гідно жити. Таку роботу – та й країна важить багато! – маю тут. Я відчуваю, що можу дати більше людям, з якими живу... А Тоня знайшла себе там. Вона викладає російську мову, зрідка – українську, на яку попит за кордоном малий… За освітою вона вчитель російської мови та літератури, свого часу перекваліфікувалася на зарубіжну… Чудовий педагог. У лондонських школах, вишах попиту на це нема, після розпаду Союзу він зменшився у разів п’ять-шість. Але у великих фірмах, міністерстві закордонних справ, банках залишився, ба навіть зріс. Там зрозуміли, що з українцями можна легко спілкуватися російською...

– Ваша старша донька живе у Києві, виховує двох синів… Бачитеся з ними часто?

– Намагаюся зустрічатись щотижня або й частіше. Внуків бачу мало, бо вдень працюю. Востаннє разом з донькою ходили на оперу «Кармен». Було цікаво… Загалом мушу сказати, що, знаючи складнощі журналістської професії, ніколи не напучував доньок іти моїми стопами. Старшій Ніні порадив податися на перекладача. А молодша Яна в Лондоні навчається на кінопродюсера – сама зробила вибір…

– Куликов-батько й Куликов-дідусь… Є відмінності?

– Я обом дочкам приділяв дуже багато уваги, бо відчував, що це їм потрібно. А от того, що моїм внукам треба так багато уваги від мене, не відчуваю: вони мають батьків, які ними опікуються. Хтозна, може, своїм втручанням нашкоджу… Загалом я не з тих дідусів, які в цілковитому захваті від онуків. Так, я їх дуже люблю і хочу, щоб у них все склалося якнайліпше. Та основне мають робити батьки, і, як на мене, їм це вдається.